Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими ;
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волі правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М.Вебером,передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.
Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.
Харизматична легітимністьпередбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.
Πравничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.
Легітимність на засадах участіпередбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.
Раціонально-цільова легітимністьвиходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей
Соціально-евдемонічна легітимністьполягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.
Національно-патріотична легітимністьвизначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.
Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і керованих.
До сказаного слід додати, що сучасні тили легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.
З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:
1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;
2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість
спільноті;
3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;
4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.
Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.
Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури1, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.
Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:
1) за характером примусу;
2) типом легітимності;
3) ступенем публічності;
4) типом владного суб'єкта;
5) джерелами формування;
6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.
Примус як основна риса владних відношень поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.
Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:
1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;
2) напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;
3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.
За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.
Інституціалізаиія владифіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).
Якщо інституціолізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія); а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу політичного режиму, ідеологічного впливу.
За цими критеріями владу можна розділити на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домінантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.
Особиста владамає інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.
До джерел формування влади можна віднестисуб'єктів політичного процесу та інституціональні механізми її формування. За першою групою .критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристократичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв — як династичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.
Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади.Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.