Союзницькі війська – ще один різновид даремних військ – це війська сильного государя, які закликаються для допомоги і захисту. Союзницьке військо – це вірна загибель тому, хто його закликає: воно діє як одна людина і неподільно покоряється своєму государю; найманому ж війську після перемоги потрібно і більше часу, і більш зручні обставини, щоб тобі пошкодити; в ньому менше єдності, воно зібрано і оплачуваний тобою, і той, кого ти поставив на чолі нього, не може відразу увійти до такої сили, щоб стати для тебе небезпечним суперником. В найманому війську небезпечно недбайливість, в союзницькому війську – доблесть.
Мудрі государі завжди вважали за краще мати справу з власним військом, відзначає Макіавеллі. Краще, вважали вони, програти з своїми, ніж виграти з чужими, бо не істинна та перемога, яка здобута чужою зброєю.
Таким чином, государ не повинен мати ні інших помислів, ні інших турбот, ні іншої справи, окрім війни, військових встановлень і військової науки, оскільки війна є єдиний обов'язок, який правитель не може покласти на іншого. Військове мистецтво наділює такою силою, що дозволяє не тільки утримати владу тому, хто народжений государем, але і досягти влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли государі подумували більше про задоволення, ніж про військові вправи, вони втрачали і ту владу що мали. Зневага цим мистецтвом є головною причиною втрати влади, як володіння ним є головною причиною отримання влади.
При цьому государ повинен читати історичні праці, особливо вивчати дії видатних полководців, розбирати, якими способами вони вели війну, що визначало їх перемоги і що поразки, з тим, щоб брати перші і уникати останніх. Же найголовніше – прийняти за зразок кого-небудь з прославлених і шанованих людей старовини і постійно тримати в пам'яті його подвиги і діяння.
Таким чином, для успіху на ниві зовнішньої політики государ повинен бути розумний, хитрий, виверткий, він повинен уміти передбачати наслідки кожного зробленого ним кроку, повинен відкинути убік всі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино міркуваннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний государ зобов'язаний поєднувати в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю[5].
2.2 Народ і держава
Макіавеллі дає реалістичну картину людських якостей існуючих і існуючих государів, а також аргументовану пораду – яким належить бути новому государю в реальному житті.
«Якщо ж говорити не про вигадані, а про істинні властивості государів, то треба сказати, що у всіх людях, а особливо в государях, що коштують вище інших людей, помічають ті або інші якості, заслуговуючі похвали або осуд».
Макіавеллі розглядає «добродійники» і «вади» людей в єдності, оскільки вони і існують в житті. Він чудово розуміє, що важко знайти людину, а особливо государя, який володів би всіма позитивними якостями і жодним негативним. Але ще важче, навіть якщо б така ідеальна людина або государ була, проявити всі ці хороші якості, оскільки умови життя цього не дозволяють і не допускають.
Його реалізм носить класовий характер. В ньому виражається послідовність вимог висхідного класу, революційність устремлінь буржуазії.
Новий государ Макіавеллі – це не просто людина, що володіє тими або іншими об'єктивними або суб'єктивними якостями і властивостями, не просто ідеальний образ або прообраз, з яким повинні співвідноситися реально існуючі государі. Це перш за все сама безкомпромісна, найрішучіша альтернатива нового буржуазного ладу суспільному і державному феодалізму.
Добре мати славу щедрого государя. Проте, той, хто проявляє щедрість, щоб славитися щедрим, шкодить самому собі.
Ради того, щоб не обирати підданих, не бідніти, не викликати презирства і не стати мимоволі жадібним, государ повинен нехтувати славою скупого правителя, бо скупість – це одна з тих вад, які дозволяють йому правити. Проте витрачати можна або своє, або чуже. В першому випадку корисна ощадливість, в другому – якомога велика щедрість.
Государ, якщо він бажає утримати в покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто по надлишку його потурає безладдю. Бо від безладдя, яке породжує грабежи і вбивства, страждає все населення, тоді як від кари, що накладається государем, страждають лише окремі особи.
Макіавеллі тут же застерігає проти прояву цього милосердя не до ладу. Чезаре Борджа славився нещадним, але його жорстокість відновила Романью, об'єднала її, повернула її до світу і вірності, а флорентийський народ, щоб уникнути нарікань в жорстокості, припустився руйнування Пістойі.
Макіавеллі чудово бачив, що колись піднесені людські відносини – любов, дружба, відданість, велич, благородність душі і так далі, тепер стали продаватися і купувати як будь-які інші речі. Тому новий государ повинен віддавати собі в цьому звіт, і якщо вже щось люди поважають, так це силу, силу, що вселяє їм страх.
Проте государ повинен вселяти страх так, щоб якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті. Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і поданих і на їх жінок.
Таким чином, Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає пошану і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, убереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людинолюбством, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною.
При цьому, як істинний ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.
Макіавеллі зовсім не проповідує аморалізм, він швидше констатує аморалізм існуючого суспільства, особливо влада імущих: вони зустріли його політичну доктрину в багнети, оголошуючи його навчання аморальним тільки тому, що він розкривав і оголяв аморальний характер їх образу думки і образу дій[6].
Як і в інших випадках, Макіавеллі не боїться того, що його думки різко відрізнятимуться від загальноприйнятих. Послідовно дотримуючись своєї позиції політичного реалізму, Макіавеллі відкидає геть існуюче в історії і в його час вигадки щодо республік, князівств і государів і прагне досліджувати те, що існує насправді, насправді, а не в уяві тієї або іншої людини.
Ось що пише Спіноза з приводу ідей Макіавеллі: «що стосується засобів, якими винен користуватися князь (Princeps), керівний винятково пристрастю до панування, щоб зміцнити і зберегти владу, то на них детально зупиняється найпроникливий Макіавеллі; з якою, проте, метою він це зробив, представляється не зовсім ясним. Але якщо ця мета була благою, як і слід чекати від мудрого чоловіка, вона полягала, мабуть, в тому, щоб показати скільки нерозсудливо поступає багато хто, прагнучи усунути тирана, тоді як не можуть бути усунені причини, унаслідок яких князь перетворюється на тирана, але, навпаки, тим більше посилюється, ніж більша причина страху представляється князю»[7].
Макіавеллі попереджав, щоб новий государ уникав таких справ, які викликали б до нього ненависть і презирство. Презирство государі порушують непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Ці якості треба остерігатися, навпаки, в кожній дії проявляти великодушність, безстрашність, грунтовність і твердість.
Государю страшні дві небезпеки: одна – зсередини, від підданих, інша – ззовні, від іноземних государів. Проти небезпеки ззовні захищаються хорошою зброєю і хорошими союзами, а справи усередині країни завжди будуть стійкі, якщо все благополучно ззовні, лише б не почалися змови і не пішла б через це смута.
Макіавеллі чітко виявляв відмінність класових інтересів: народ дорожив спокоєм, а тому любив мирних правителів, а солдати, природно, любили войовничого і жорстокого государя. Ті імператори, які виявилися нездатними тримати в узді народ і солдат, завжди гинули. Інші вставали на сторону солдатів. Йшло це на користь чи ні, залежало від того, наскільки імператор примушував солдатів поважати себе.
Макіавеллі рахує досягнення певної рівноваги класових сил однієї з найважливіших задач.
Макіавеллі відзначає, що римські імператори не тільки повинні були боротися з честолюбством знатних і із зухвалістю народу, як це було в інших державах, але їм ще доводилося виносити кровожерливість і пожадливість солдатів. В цьому він убачає одну з причин загибелі багатьох римських імператорів.
«добрими справами можна накликати на себе ненависть точно також, як і поганими, тому государ, як я вже говорив, не рідко вимушений відступати від добра ради того, щоб зберегти державу, бо якщо та частина піддонних той, що чийого розташовує шукає государ, будь то народ, знать або військо розбещені, то государю, щоб їй догодити, доводиться діяти відповідно, і в цьому випадку добрі справи можуть йому нашкодити»[8]. У будь-якому випадку Макіавеллі радить новому государю бути слід політиці «найлютішого лева і найпідступнішої лисиці». Проте сучасні государі повинні більше догоджати народу, оскільки немає постійних військ, зрощених з урядом і з управлінням провінціями. Важливий задовольнити народ, ніж солдат, тому що народ сильніше за солдатів.
Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів – бо незадоволений, зневажаючий свого вождя народ – це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж найсильніший зовнішній ворог.