Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму, які були тотожні. Однак під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революційних методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформістських засобів поступового переходу до соціалізму, в результаті чого Соціалістичний Інтернаціонал оголосив про розрив зі своїми політичними партнерами.
Ще більш глибока еволюція соціал-демократії почалася в 1951 році, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи людини. Згодом у 80-і роки соціал-демократичні партії різко повернули у бік класичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки.
Нові теоретичні положення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з'їзді у 1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промислового росту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу на стан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу в суспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена програма зовнішньополітичної діяльності.
Концепція демократичного соціалізму, за твердженням їх ідеологів, не претендує на роль вчення, яке знає всі рецепти вирішення назрілих проблем сьогодення, вона є лише стартовою площадкою для пошуку нових прогресивних реформ і методів при їх розв'язанні.
Координатором діяльності соціал-демократів у світі виступає Соціалістичний Інтернаціонал - об'єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких - демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності і партнерства між усіма країнами світу. Нині він об'єднує понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн. соціал-демократів. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні колишніх комуністичних партій.
Найбільший вплив соціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також у Латинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитет соціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в 17 європейських країнах.
Помітною політичною доктриною сучасності виступає консерватизм (лат. consezvaze - зберігати, охороняти),політична ідеологія якого зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.
Вперше термін «консерватизм»був ужитий французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Ф. Шатобріаном у 1815 р., як такий, що означав противагу висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією політичним, економічним та соціальним новаціям.
Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797). Його книга „Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Від віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.
Прибічниками й послідовниками Е. Берка були Жозе де Местр (1753-1821), Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804), Луї де Боналд (1754-1840) та інші. Вони, зокрема,одноголосно стверджували, що збереження минулого здатне зняти всі напруження сьогодення і має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.
Консерватизм як політична течія наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і
політичних структур, інститутів, покликаних захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуючись до них. До першочергових цінностей ідеології консерватизму відносять також антиетатизм ( тобто відсутність активної участі держави) в економіці при сильному державному контролі над політичною сферою.
Консерватизм відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто він виступає своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім.
В другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у помітну суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в нову політичну ідеологію - неоконсерватизм,яку всіляко підтримали "стовпи" сучасної політології С. Ліпсет (США), Ф. Хайєк (Австрія), Хосе Ортега-і-Гассет (Іспанія).
Неоконсерватизм - політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження "золотої середини" між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.
Зліт неоконсерватизму пов'язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів як Рональд Рейган і Джордж Буш - старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великобританії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Дж. Андреотті в Італії та інших.
Неоконсерватори прагнуть відродити такі загальнолюдські цінності, як наполеглива праця, висока моральність, релігія; в економічній галузі повернутися до ринкової саморегуляції; у соціальній - до індивідуалістичного принципу "кожний сам за себе "; соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати; у царині моралі - до пуританської суворості звичаїв; у політичній сфері - до концепції "обмеженої демократії'. Вони прагнуть захистити правлячу еліту від наступу широких народних мас, вбачаючи в цьому гарантію стабільності західних соціально-політичних систем. Вони вважають, що демократія - ліберальний міф. Всяка революція безглузда й безперспективна, бо на зміну одній еліті приходить обов'язково інша.
Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Така держава, на їх думку, завдає значну шкоду суспільству, оскільки спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок інших.
Сучасний неоконсерватизм однак не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше простого повернення до минулого. Він перебуває на етапі певної невизначеності, чим створює необхідні умови для існування і розвитку поруч з собою інших ідейно-політичних концепцій та ідеологічних доктрин.
Виразником пом'якшення суспільного примусу індивідів є ліберальна політична ідеологія, яка оголошує всі існуючі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки і на передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності кожної людини.
Лібералізм (лат. ІіЬеzalis - вільний) - політична ідеологія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. До її головних цінностей відносять свободу слова, релігії, приватної власності, право на політичну опозицію, лімітовану участь держави в управлінні суспільством, захищеність від державного втручання в особисте життя людини та інше.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі часи своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі.
Ранній лібералізм епохи буржуазних революцій XVII - XVIII ст.. відігравав прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані основні принципи нового суспільного устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Його прибічники вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства.
Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Г.Гегель, Є.Бентам, Б. Констан, С. Мілль, Т.Джефферсон, М.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківський, які є ідеологами класичного лібералізму, вважали, що лібералізм - це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму -неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д'юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).