Політична наука
Вступ
Сучасна політична наука на Заході володіє поряд рис і властивостей, які її підняли на дуже високий рівень у ряді гуманітарних наук. Про роль і значення політології в сучасному суспільстві можна судити тільки проаналізувавши основні напрями дослідження і методологічну основу науки. Сьогодні прийнято виділяти 4 напрями досліджень методів в зарубіжній політології.
Порівняльні політологічні дослідження - тобто використовуються дослідження з одного питання в різних країнах, з метою подальшого зіставлення і знаходження точок зіткнення або роз'єднання.
Дослідження в області міжнародних проблем - тобто дослідження розвитку цивілізації і глобальної залежності економіки різних країн один від одного. Має справу з такими проблемами як війна і мир, зовнішня політика, регіональна інтеграція, влада в міжнародному співтоваристві, проблеми національної і міжнародної безпеки.
Дослідження відносин між Сходом і Заходом - в цій області особливу увагу надається проблемам пост авторитарного розвитку багатьох країн.
Дослідження динаміки громадської думки - увага до переваг виборців, формування іміджу і методів, а так само інструментам проведення виборчих кампаній.
Наскільки повно реалізуються ці дослідження сьогодні, можна бачити на прикладі США. В цій країні політологія має серед гуманітарних наук особливо високий авторитет, в цій області працює велике число дослідників, також в багатьох вузах політологія викладається як обов'язкова учбова дисципліна.
1. СТВОРЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ
Розвиток політичної науки не можна вважати «гладким». Якщо і є щось постійне в її історії, так це те, що в кожному поколінні були одна або декілька груп, що виражали незгоду з якимись загальноприйнятими речами, пише Фріман. Така здорова критика і перегляд норм, що встояли, сприяють розвитку дисципліни.
Ті «політичні курси», які викладалися до 1880-х років, включали філософію, історію державної влади і основи права, політичну економію. До Громадянської війни справжнім політологом можна рахувати лише Френсиса Лібера, німецького іммігранта, що викладав спочатку (в 1835 р.) в Південнокаролінському, а потім в Колумбійському коледжі (з 1858 по 1872 р.). Коли політична наука стала більш менш вимальовуватися як дисципліна, німецька університетська освіта була моделлю, з якою копіювалося американське. Всіх молодих фахівців в області соціальних наук, особливо істориків і політологів, було прийняте відправляти до Європи для подальшого навчання. Це пояснювалося тим, що «суха і консервативна освіта» в Америці XIX в. не сприялорозвитку талантів студентів. В Німеччині, навпаки, панував дух свободи, а перевага віддавалася оригінальним дослідженням. Студентам-історикам і політологам пропонувалося використовуватипершоджерела, якими вважалися періодичні видання, мемуари, документи, листи і т.п. В німецькій науці переважав компаративістський історико-аналітичний підхід, який був перенесений і в американську науку і панував в ній майже два покоління.
Батьком американської політичної науки можна рахувати молодого ветерана Громадянської війни, випускника Емхерста Джона У. Берджеса, який після отримання диплома на батьківщині продовжував навчання в Німеччині. Тим самим був встановлений початок створенню національної школи політичної науки.
Перше покоління американських дослідників використовувало запозичені у німецьких істориків і політологів методи і підходи. З настанням XX в. стало можливим говорити про американізацію політичної науки. В 1908 р. з'явилися дві книги, що зробили на неї величезний вплив.
Крупною фігурою, що вплинула на становлення політичної науки, став Чарльз Мерріам, що очолював відділення політичної науки в університеті Чікаго. Деякі називають Мерріама символом «дисциплінарної шизофренії», оскільки він ратував за те, щоб ця наука була саме політичною і дослідження велися тільки в області політики. Це був учений-практик, для якого важливіше «робити» науку, ніж вивчати її теорію і методологію. Його схильність до наукових експериментів, емпіричним кількісним методам значною мірою вплинула на наступні покоління політологів, зокрема на Л. Уайта, Г. Госнелла, Г. Лассуелла, Г. Алмонда, Д. Трумана і ін.
Описуючи становлення політичної науки як дисципліни, Фріман відзначає, що на цей процес постійно впливали об'єктивні зовнішні дії.
Надалі на становлення політичної науки впливали національні кризи: велика депресія, війна у В'єтнамі, соціальні рухи 60-х років.
Нестабільність в Європі в міжвійськові десятиріччя 20-30-х років викликала «рєєвропєїзацию науки» в Америці, і величезна роль в цьому процесі належить іммігрантам 30-х років, кращим соціологам і політологам Європи, таким, як X. Арендт, До. Дойч, А. Діамант, У. Ебенштейн, X. Еулау, До. Фрідріх, Е. Хаас, З. Хоффманн, X. Кельзен, Р. Киссинджер, X. Моргентау, Ф. Морштейн Маркс, Ф. Ньюман, Л. Страусі.
Необхідність соціальних реформ в рамках Нового курсу, а також тотальна мобілізація під час Другої світової війни визначили потребу в політологах-практиках. На урядові посади призначалися учені-соціологи,біхевіорісти. В 1920-е роки розвивається така область науки, як «державне і муніципальне управління», а в кінці 30-х років створюється Американське суспільство державного і муніципального управління, в 40-е починає виходити «Паблікадміністрейшн ревью» (періодичне видання державної адміністрації). Таким чином, політична наука виявляється запитаною в практичному житті, що визначає її мету, задачі, методи.
Історики політичної науки особливу увагу надають так званій «біхевіоралістськой революції». В кінці Другої світової війни традиційній політичній науці був кинутий виклик рухом протесту, за словами Р. Даля, - «біхевіоралізмом». Зародження і розвиток руху Далечінь відносив на рахунок 1) «Школи Чікаго» Мерріама, 2) іммігрантів хвилі 30-х років, 3) досвіду і краху надій учених-політологів, що працювали в уряді (особливо в час, війни), 4) особливої ролі Ради соціологічних досліджень, 5) становлення електоральних і соціологічних досліджень і 6) бажання крупних фундацій підтримувати емпіричні дослідження.
В роботі «Політична система», що ознаменувала початок нового напряму в науці, Д. Истон пояснює причини розчарувань: відзначаючи необхідність безпосереднього зв'язку теорії з реальним життям, він критикує попередників за надмірне захоплення емпірікой, не обгрунтованої теоретично. Істон говорить про необхідність розробки чітких концептуальних основ політичної науки, які дозволили б застосовувати наукові моделі до рішення практичних задач. Біхевіоралістській метод припускав будувати ці моделі, використовуючи підходи і правила природних наук.
2. ПРОГРЕС У ВИВЧЕННІ ПОЛІТИКИ
Наголошується два крупні етапи політичної науки після Другої світової війни - це «біхевіоралістськая революція» і рух «За нову політичну науку». І то і інше змінило тенденції її розвитку, не торкнувшися основ. Традиційний інституційний аналіз і політична теорія дотепер панують в науці, не дивлячись на спроби Д. Истона змінити цю ситуацію. Основною характеристикою політологічних досліджень залишається «незацікавленість» науки, головною задачею якої вважається вивчення політичної поведінки індивіда.
Для сьогоднішньої дисципліни, на думку Муна, характерна децентралізація і фрагментація. Виникла величезна безліч різноманітних підходів, концепцій, методологій, політичних пристрастій і т.д. Все це викликає бажання яким-небудь чином упорядкувати ситуацію, виробити загальний метод або парадигму, уніфікувати дисципліну.
Політичній науці властива децентралізація підходів і концепцій, які її представляють. Тому є три причини:
1)Существующие концепції політики (предмету досліджень) виходять з того, що вона є особливим родом конфлікту. Так, Д. Истон розглядає її як авторитарний розподіл цінностей в умовах конфлікту. Згідно теорії До. Шмітта, взаємостосунки в політиці будуються за принципом «ми-вони, де «ми» — «друзі» і «вони» — «вороги» - це дві конфліктуючі групи. Нарешті, «класична теорія» (X. Арендт) розуміє політику як навмисне і усвідомлене створіння структур і норм для управління людьми, а область політичного — це сфера людської свободи.
2) Сучасне розуміння політичного життя або те, що ми вважаємо таким розумінням, міняється залежно від самого політичного життя. Так, біхевіоралістськоє рух був частиною так званого післявоєнного консенсусу, коли метою політики передбачався мирний дозвіл проблем, а не насадження ідеологій. А війна у В'єтнамі, рух за цивільні права і безладдя 60-х років викликали потреба в «політично ангажованій науці» про політику.
3) Соціальне і політичне знання рефлексія. Усвідомлення політики як частині самосвідомості впливає на поведінку індивіда. Оскільки поведінка постійно міняється, воно таким чином змінює і погляди учених.
Вказані причини пояснюють, чому політична наука не може бути одноманітною теорією. Але, проте, вона існує як цільна дисципліна, не дивлячись на наявність безлічі часто що суперечать один одному концепцій.
Останнім часом все більше акцентується необхідність звернення до історії дисципліни. За словами Р. Алмонда, «хто контролює інтерпретацію минулого в нашій професійній історії, той виконав довгий шлях до того, щоб контролювати майбутнє». Дж. Драйзек і С. Леонард вважають вивчення історії необхідним для того, щоб оцінювати політичні дослідження, що знов з'являються. Але Мун сумнівається, як, використовуючи порівняльний підхід, можна оцінювати одиничні дослідження конкретних політичних ситуацій. На його думку, слід розрізняти окремий дослідницький проект, пов'язаний з певною ситуацією або подією в політичному житті, і дослідницьку традицію або програму дослідження, яка є концептуалізацією ряду феноменів для конструювання теорій. Так, парсоновський структурний функционалізм - це дослідницька програма, а його дослідження поведінки американських виборців — це теорія, становляча частина даної програми.