Це – процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді «борця за народне щастя». Але привласнені іміджі швидко зникають після досягнення своєї мети” [Михальченко М., 5-6].
На мій погляд, приведені уривки дають досить повну уяву про структуру політичної опозиції.
в) Якщо із попереднім питанням все більш-менш зрозуміло, то відносини “влада – опозиція”,особливо у світлі подій минулого року, викликають неабиякий інтерес. Які вони насправді, ці відносини? Відповідь знаходимо у статтях згадуваних вже науковців.
Наприклад, Г. Золотухін зазначає: “Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада – опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку – щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому – взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили.
В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада – опозиція» характерізуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція – зовсім не темна деструктивна сила, мета якої – революція.
Своєрідність української опозиції убачають не лише в різнобарвності ціннісних орієнтацій учасників, а й у їх високій здатності до короткочасного вольового зусилля і політичній пасивності в інші часи” [Золотухін Г., 73-74].
Зі своїм баченням проблеми та пропозиціями щодо її вирішення виступає Леонід Тупчієнко: “Задовольнивши в певний спосіб свої претензії до влади, вчорашня опозиція сама стає об’єктом претензій з боку іншої політичної сили. В такій змінюваності влади і проявляється контроль над нею з боку суспільства.
Але це – лише схема. Насправді існує презумпція влади: вона виступає перетвореною формою вищої необхідності, а отже критику може легко назвати замахом на державу і перенести її за межі закону.
Тому політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво – джерело оновлення суспільних відносин – і водночас не зруйнувати суспільний порядок” [Тупчієнко Л., 13-15].
І останнє зауваження стосовно цієї теми: “Дії влади і опозиції в Україні мають оцінюватись за економічними, політичними та етичними крітеріями. Власне, від нашої здатності дотримуватися такого комплексного підходу до оцінки влади і опозиції й залежить остаточний результат – благополучне або неблагополучне життя в країні” [Михальченко М., 10].
Як бачимо, кожний науковець по-різному підходить до розглядання поставлених проблем. Але саме завдяки такому плюралізму думок, ми маємо нагоду отримати максимально повні довідки.
3. Висновки
На основі вищезазначених фактів можна зробити деякі висновки.
1. Існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним відзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.
2. Опозиція, як будь-яка галузь політичних (да і взагалі) відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:
– сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;
– критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;
– розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.
Що стосується негативного, то можна зазначити:
– фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;
– амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.
3. Важливим елементом, який дозволить покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це – одне з прав людини і громадянина. Доречно процитувати тут пропозиції, зроблені дослідником Французом А.Й.: “...Слід зважати, що свобода опозиційної діяльності означає таке: а) єдиною детермінантою участі або неучасті є вільний особистий вибір кожного громадянина; б) будь-який примус, погрози, підкуп або щось подібне стосовно підтримки опозиції чи офіційного курсу влади забороняються і переслідуються законом; в) групи громадян та окремі громадяни можуть вільно вести опозиційну діяльність відповідно до Конституції і чинного законодавства України, виступаючи у ЗМІ, проводячи збори, мітинги, демонстрації тощо <...>” [Француз А., 43].
Бібліографія
1. Золотухін Г. Влада – опозиція: боротьба проти себе?//Віче. – 2003. – №10. – С. 72-74
2. Матвеев С.А. и др. Политология: Учебное пособие/ Под ред. С.А. Матвеева. – Х.: Одиссей, 2004
3. Мельник В.А. Современный словарь по политологии. – Мн.: Книжный Дом, 2004
4. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в України//Віче. – 2002. – №7. – С. 3-11
5. Степаненко В. Українське громадянське суспільство. «Помаранчева» стадія становлення//Віче. – 2005. – №2. – С. 49-55
6. Тупчієнко Л. Політичні опоненти. Чи готові слухати одне одного?//Віче. – 2002. – №3. –С. 12-15
7. Француз А.Й. Політична опозиція у демократичній державі (правові аспекти аналізу)//Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №5. – С. 35-45