Смерть Перона в липні 1974 року зняла останні обмеження: уряд вступив у прямий конфлікт із профспілками, масові організації, незадоволені падінням рівня життя, почали захоплювати підприємства, ліворадикальні організації відновили збройні дії проти режиму. Військові дочекалися, коли країна повністю поринула в хаос, і, не зустрівши ніякого опору, черговий раз скинули пероністський уряд.
«Процес національної реорганізації», як офіційно йменувався військовий режим, обернувся повним провалом з погляду тих цілей, які він перед собою ставив. Військовим не вдалося створити відкриту економіку й радикально перешикувати відносини держави й суспільства, замінивши популістські механізми соціальної інтеграції економічними, ринковими.
Програма лібералізації економіки провалилася не в останню чергу тому, що економічні інтереси військової корпорації були вбудовані в ту систему державного інтервенціонізму й патерналізму, яку вони прагнули зруйнувати.
Руйнування популістської моделі соціальної інтеграції в Аргентині було довершено в 1990-х роках, коли президентом країни став лідер пероністської партії Карлос Менем. В тому, що саме пероністам вдалося демонтувати модель, створену їхнім історичним лідером, міститься не тільки зла іронія історії, але й та очевидна закономірність, відповідно до якої це могли зробити тільки «свої» – партія, як і раніше користувалася підтримкою більшості трудящих і низів суспільства.
Прийшовши до влади як класичний популіст і борець за інтереси найбідніших верстов – «виключених», Менем буквально на наступний же день робить розворот на 180 градусів і починає здійснювати найрадикальнішу в Латинській Америці програму стабілізації й лібералізації економіки.
Фіксація курсу національної валюти стосовно долара в сполученні з послідовною лібералізацією економіки й приватизацією, найбільш радикальної в Латинській Америці, забезпечили стабілізацію й економічний ріст у першій половині 1990-х років. Рішуче скоротивши роль держави в економіці, уряд Менема зміг оздоровити фінансову систему й відновити фіскальні важелі держави: люди стали платити податки.
Однак умовою й результатом успіху цієї економічної політики стало руйнування або ослаблення тих форм соціальної самоорганізації, цивільного суспільства, які зложилися в епоху класичного перонізму. Менему вдалося розколоти профспілки й остаточно підірвати їх політичні й економічні позиції. Все це послабило інститути представницької демократії й можливості контролю з боку суспільства за діяльністю уряду й, зокрема, за процесом приватизації, що став одним із самих корумпованих на континенті [5, 9].
З 1996 року починається спад, відтік капіталів з аргентинського ринку здобуває необоротний характер. Коли в грудні 2001 року уряд оголосив про заморожування банківських вкладів, аргентинський середній клас вийшов на вулицю, об'єднавши свій протест із рухом бідних і безробітних, який наростав в країні вже з 1998 –1999 років. Президент де ла Руа подав у відставку й змушений був бігти із країни.
Менше ніж за місяць в Аргентині змінилося п'ять президентів. У січні 2002 року лідер пероністів Едуардо Дуальде стає тимчасовим президентом Аргентини й здійснює ряд досить радикальних соціально-економічних мір, що дозволили зм'якшити наслідки кризи для середніх верств населення.
Все це стабілізувало політичну ситуацію. За півтора року, що пройшли від відставки де ла Руа в грудні 2001 року до обрання президентом Нестора Киршнера у квітні 2003 року, аргентинське суспільство пройшло шлях від загального розпачу до усвідомлення значимості політичної системи як каналу представництва й інструмента впливу на процес прийняття рішень. За цим стояли дуже важливі зрушення в політичній культурі Аргентини, що підспудно відбувалися протягом двадцятилітнього періоду й пов'язані зі зміною типу взаємин між цивільним і політичним суспільством [5, 11].
20 грудня 2001 року пішов у відставку конституційний уряд Фернандо де ла Руа.Конгрес призначив тимчасовим Президентом Адольфо Родригеса Саа, який 23грудня проголосив дефолт. Проте акції громадської непокори продовжувались.Вони проходили під гаслом «Забирайтесь усі!»…, що свідчило про недовіру всімтрьом гілкам влади. Мешканці столиці пікетували урядові установи. В країні почали стихійно утворюватись органи народного самоврядування, які взяли на себезабезпечення населення всім необхідним. Це був безпрецедентний приклад суспільної солідарності, реальний вияв народного суверенітету [13, 24].
У січні 2002 року Конгрес обрав нового тимчасового Президента – ЕдуардоДуальде. Його уряд дещо стабілізував ситуацію, після чого стало можливим обрання президента на чотирирічний термін повноважень, сформування постійногокабінета (2003 р.).
Криза 2001 – 2002 років – багато в чому наслідок тих причин, які викликалиросійський дефолт 1998 року. Обидві ці події пов’язані зі світовою фінансовоюкризою, яка почалась у Східній Азії та перекинулась на інші ринки. Те, що аргентинська катастрофа трапилась на три роки пізніше від російської, було обумовлено більшою стійкістю фінансового ринку цієї країни. Однак і він не вистояв протикризи, що вибухнула. Створене за рецептами неоліберальної школи «аргентинське чудо» 1990-х років ганебно закінчило свої дні. Амбіційний проект поверненняАргентини до лав провідних світових економік, до яких її відносили на початку ХХстоліття, не відбувся.
Катастрофа мала далекосяжні наслідки для політичної системи країни. Вонавикликала серйозні зрушення в масовій свідомості, що відобразилося на подальшому перебігу подій аж до цього часу. Післякризова «система координат» досі визначає розподіл сил в аргентинській політиці. Що змінилось у владі і в суспільствіпісля дефолту?
Першим та основним його наслідком став реванш держави як економічного актора, оскільки відмова від неолібералізму об’єктивно означала посиленнясоціальної та економічної ролі держави, відновлення її регуляторної та контрольної функцій[13, 25]. Ця тенденція була загальною для країн регіону, які перенеслиподібні кризові явища. Між тим відновлення регуляторної ролі держави призвелодо загального посилення державної, і передусім виконавчої влади. Цей процесс наростав у міру виходу з кризи і на цей час не завершений, експансія держави триває.
Посилення виконавчої влади призвело до коригування системи розподілу влади і перш за все вплинуло на становище парламенту. В цьому – головне пояснення появи на континенті популістських режимів на чолі з лідерами, які претендують на роль харизматичних вождів нації. Знову проявився феномен латиноамериканського «каудилізму» (вождизму) в його сучасному респектабельному варіанті [15, 18]. ( «Каудильйо (ісп. сaudillo вождь), 1) офіційнийтитул глави держави в Іспанії генералісімуса Ф.Франко. Каудильйо має фактично необмежені повноваження вищого державного, політичного і військового керівництва («каудильйо відповідає перед богом та історією»). 2) У низці країн Латинської Америки каудильйо– глава держави, який здійснює особисту диктатуру». Однак необхідно зауважити, щокаудилізм як політичне і правове явище не вичерпується випадками особистої диктатурилатиноамериканських президентів. Під каудилізмом в широкому сенсі розуміють геґемонію глави держави в політичній системі держави.)
Слід сказати, що в цілому відмова від неоліберальної політики відбувалася в Латинській Америці досить болісно. Повністю порвати з неоліберальною моделлю зміг, мабуть, лише Уго Чавес. Бідні країни регіону, наприклад, Болівія й Еквадор, потрапили в більш складне становище, адже не мали запасів нафти та інших природних ресурсів. Уряди реформаторів опинились тут «поміж двох вогнів»: знизу – потужний тиск мас, згори – протидія соціальним проектам зі сторонни еліт, які хотіли зберегти привілеї, а також зі сторони іноземних структур.
З метою уникнення, з одного боку, «повстання мас», а з іншого – соціального розколу провідні країни континенту – Бразилія та Аргентина – взяли на озброєння стратегію обережного відступу від неолібералізму. Це означало відмову від тотальної націоналізації попередньо приватизованої власності за умови повернення державі ключових позицій у базових галузях – у сфері транспорту, зв’язку, виробництва енергоносіїв. Також посилилася соціальна роль держави, виросли обсяги пропонованих населенню послуг.
Аргентинський уряд 2000-х років найбільшу увагу звернув на пошук шляхів урегулювання зовнішнього боргу, налагодженню відносин з МВФ. Щоб оздоровити економіку та досягти зростання без «ув’язання» в боргах, було необхідно форсувати процес регіональної інтеграції та зміцнювати «Південний спільний ринок» – Меркосур. (Меркосур (Mercosur) – «Південний спільний ринок» – південноамериканська зона вільної торгівлі. Створена у 1991 році Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. До складу цього об’єднання держав, крім вказаних (вони є його головними, постійними членами), входять також як асоційовані члени: Чилі (з 1996 року), Болівія (з 1997 року), Перу (з 2003 року), Колумбія, Еквадор та Венесуела (з 2004 року).
До 2004 року до цього об’єднання входили, або хоча б брали участь у його проектах практично всі держави Південної Америки, що дозволяло їм забезпечувати себе необхідними ресурсами за прийнятними цінами.
Що стосується Аргентини, то вона розширила зв’язки з Бразилією, що стала її економічним партнером №1 (приблизно 37% імпорту та 16% експорту за підсумками 2003 – 2006 років), а також почала шукати шляхи виходу на європейські ринки, поступово послаблюючи свою залежність від США. У підсумку Європейський Союз вийшов на друге місце за імпортом і на перше місце за експортом Аргентини (19% і 17% відповідно у 2003 – 2006 роках) [13, 27]. Головними партнерами Аргентини в Європі стали Іспанія та Італія. Непогані відносини складаються з Францією та ФРН.