У результаті збалансованої політики уряд післякризової епохи, який з 2003 по 2007 роки очолював Президент Нестор Кіршнер, швидко нарощував авторитет і зміцнював свою легітимність. Усього за 2 роки (2003 – 2005) рейтинг глави виконавчої влади піднявся з 22–25% до 70%: аргентинці вважали успішними реформи, які дали восьмивідсотковий економічний приріст, і політику уряду з підтримки інтеграційних процесів у Південній Америці.
У цілому вже до 2005 року уряду Кіршнера вдалось зміцнити свій авторитет та свої позиції в Національному Конгресі. У підсумку на проміжних виборах 2005 року його прихильники отримали більшість місць у нижній палаті – Палаті депутатів і майже половину місць у верхній палаті – Сенаті [13, 28].
Це послужило поштовхом для подальшого розриву, або, як кажуть аргентинці, «розлучення» з лібералізмом. Стали слабшати зв’язки президента та його оточення з міським середнім класом та дрібною буржуазією – головною опороюуряду Дуальде, а також Кіршнера в перші роки його правління. «Розлучення» зцими прошарками означало перш за все дрейф правлячих груп «вліво», що відповідало політичним тенденціям у всьому регіоні. В урядовій риториці посилилисяпопулістські нотки. Уряд Кіршнера почав апелювати до соціально вразивого населення, бідних класів, включно з відповідними категоріями мешканців провінціїБуенос-Айрес, набільш густо заселеної провінції, здатної дати суттєвий відсотокголосів на виборах. Також уряд став шукати підтримки населення бідних провінційна півдні країни, яким в обмін надавались державні гарантії. Відповідно почализастосовуватися такі засоби, як прямі виплати громадянам, спроби впливати націни, дотації регіонам і т.ін.
Слід сказати, що цей популізм – явище цілком зрозуміле. Він наявний майже у всіх країнах Латинської Америки і пов’язаний з постійним відтворенням феномену «каудилізму», про який ми говорили раніш. Зокрема, в Аргентині урядовітрадиційно не вдається знайти підтримку серед середніх верств і перетворити їхна свою опору. Наявність бідноти на півдні країни, яка за площею займає майже3/5 усієї території, а також бідноти в північних провінціях та в провінції Буенос-Айрес об’єктивно змушує президента звернутися до соціальної тематики.
У той же час соціально утиснутий електорат є сприятливим середовищемдля посилення виконавчої влади та особистого впливу президента в країні, що іє суттю «каудилізму». До речі, в Аргентині «каудилізм», за винятком випадків короткочасних військових диктатур, досить помірний і традиційно здійснюється вконституційних рамках. Останні два десятиліття він існує більше «в потенції», ніж уреальності, оскільки влада президента обмежена парламентаризмом, системоюполітичних партій, незалежною юстицією.
Разом з тим експансія виконавчої влади має місце. Вибори виявились одним із етапів у цьому процесі, оскільки вони підтвердили мандат президентськоїкоманди та надали її діям необхідної легітимності.
Криза початку 2000-х років призвела до згортання традиційного для аргентинської ліберальної опозиції порядку денного, що включає такі проблеми, як зміцнення конституціоналізму та парламентаризму, правової держави, інститутів громадянського суспільства. Тимчасово ці лозунги втратили свою популярність, поступившись місцем соціальній тематиці. Однак ця тематика виявилась «узурпованою» урядом, який в умовах поступового відходу від неоліберальної політики взяв на себе відповідальність за вирішення соціальних проблем, зокрема за відновлення життєвого рівня населення.
Вибори 2007 р. в Аргентині мали дві особливості.Перша – участь в них як головних претендентів на пост глави держави, а точніше, двох жінок: дружини чинного президента – Крістіни Фернандес де Кіршнер(в Аргентині її називають просто Крістіною) – і представника лівоцентристськоїопозиції Еліси Карріо. Обидві – і «перша леді», і інша – відразу заявили про себеяк лідери кампанії. Зрештою боротьба дійсно розгорнулась саме навколо них, залишивши інших кандидатів в числі аутсайдерів.
Друга особливість кампанії – підвищена увага до соціальної тематики. Майже всі кандидати так чи інакше звертались до соціальних проблем, а найбільшуспішними виявились ті, хто був послідовним у відстоюванні саме соціальної програми. Зокрема соціальні питання стали головними в передвиборних виступахкандидатів-лідерів – і Крістіни, і Карріо.
Соціальні питання пропонувалось вирішувати перш за все шляхом посилення ролі держави, зміцнення держсектору, досягнення домовленостей з підприємцями відносно цін (здатність до цього уряд продемонстрував напередоднівиборів, домовившись з постачальниками сільгосппродукції про заморожуванняцін на овочі), зростанню експорту.
Особливістю кампанії 2007 року став ранній екзит-пол: вже о 19.00, тобто в момент, коли закрилась основна кількість виборчих дільниць, на екранах телевізорів виникли написи «Перемогла Крістіна Кіршнер», «Друга – Еліса Карріо», «Другого туру не буде». Стали поступати і перші результати, які значно відрізнялись на різних каналах.Результатом голосування став тріумф «офіціалізму», який переміг, як і було обіцяно, в першому турі. Згідно зі статтями 97 і 98 аргентинської Конституції, обраним визнається кандидат на пост президента, який набрав у першому турі більше 45% голосів виборців, або не менше 40% голосів виборців, якщо при цьому існує розрив у більше ніж 10% голосів між цим кандидатом та наступним за ним за кількістю отриманих голосів. На виборах 2007 року мав місце саме останній варіант, оскільки розрив між Крістіною та Карріо виявився більшим ніж 10% [13, 45].
Слід відзначити, що якщо б в Аргентині діяли ті ж правила встановлення результатів виборів, що і в Україні, то необхідно було б провести другий тур, тому що жоден з кандидатів не набрав більш ніж 50% голосів виборців. Можливі підсумки цього другого туру складно передбачити, оскільки він призвів би до появи, всупереч логіці виборчої кампанії, єдиного кандидата від опозиції. Але аргентинське законодавство виключило таку ситуацію.
З цього приводу аргентинські юристи висловлюють таку думку: вказана вище норма Конституції зумисно передбачена на той випадок, коли в країні не склалася стійка опозиційна коаліція, яка здатна була б отримати безперечну підтримку виборців. Проведення другого туру в цьому випадку виявилось би чи безцільним використанням коштів, або змусило б опонентів режиму піти на створення об’єктивно нестійкого альянсу, що дало б у випадку його перемоги слабкий уряд чи спровокувало б до розколу електорату. При існуючому законодавстві такий сценарій виключається.Не слід стверджувати, що розглянута конституційна норма має на меті створити сприятливі умови для партії влади. Досить нагадати, що у 1999 році вона гарантувала перемогу в першому турі опозиційної коаліції ГРС та лівих сил, які набрали 48,5% голосів [13, 45].
Перемога на президентських виборах була не єдиною перемогою «кіршнеризму». Одночасно він посилив свої позиції і в національному Конгресі. Так, тепер 2/3 Сенату – це представники «офіціалізму». У розпорядженні партії влади 41 крісло у верхній палаті та, крім цього, голоси ще 7 сенаторів від інших партій, які підтримують «кіршнеризм»: разом президентська команда має 48 голосів із 72 [13, 45].
У палаті депутатів у кішнеристів до виборів було 111 власних мандатів і 34 мандати «співчуваючих» партій, які блокувались з «офіціалізмом» під час голосування; разом 145 мандатів із 257. Нині партія влади спирається на 150 голосів, з яких 131 – голос кіршнеристів, а 29 – голоси «співчуваючих». Це збільшеннякількості мандатів слід вважати якісною зміною. Справа в тому, що кворум у нижній палаті складає 129 голосів. Отож партія влади має можливість проводити засідання та приймати легітимні рішення без представників інших партій, навіть без «співчуваючих» включно. За такого розподілу «офіціалізм» перетворився на гегемона, який визначає політику країни.
Громадянська коаліція Еліси Карріо також отримала певну вигоду. Головний результат Карріо: вона змогла потіснити свою alma mater – радикалізм – та очолити опозицію. Тепер коаліція може претендувати на роль «другої партії» у випадку відновлення хустисіалізму. Цей результат слід вважати важливою подією в політичній історії Аргентини, оскільки завдяки цьому відкриваються можливості для створення якісно нової опозиції – опозиції лівоцентриського напряму. Подальші плани партії – зміцнити своє становище до наступних виборів, консолідувати опозицію.
Результати Громадянської коаліції такі. Прихильники Карріо збільшили кількість мандатів у Сенаті з 2 до 5. У Палаті депутатів Карріо розпоряджається 32 голосами, що на 13 більше ніж раніше. Водночас з цих чисел видно, наскільки слабкий вплив опозиції в порівнянні з «кіршнеризмом». Поки що не може бути й мови, щоб опозиція очолила уряд, як це було в період, коли «другою партією» був ГРС [14, 45].
Висування Громадянської коаліції Карріо на позиції основного оппонента уряду продемонструвало занепад радикалізму та самого інституту ліберальної партії – ГРС. Дійсно, ця партія виявилась в ролі аутсайдера; за підсумками кампанії вона має лише 28 депутатських мандатів. Що стосується Сенату, то і тут представництво радикалів скоротилось з 15 до 9 місць [14, 45].
У цілому результати виборів свідчать про зміцнення партії влади та про кризу опозиції, фрагментація та слабкість якої не дала змоги сформувати альтернативу «кіршнеризму». Тепер на цю роль має підстави претендувати коаліція Еліси Карріо. Однак, для того щоб вийти за межі отриманих 23%, їй прийдеться піти на діалог з іншими партіями.
Аргентина — федеративна республіка. У країні діє Конституція 1853 р. У неї неодноразово вносилися виправлення. Останні були внесені в 1994 р. До складу Аргентини входять 23 провінції й федеральний столичний округ Провінції. Федеральний столичний округ: Буенос-Айрес. Найбільше місто й столиця країни — Буенос-Айрес. Система державної влади базується на принципах представницької демократії, найважливішими з яких є виборність всіх органів влади й поділ влади. Вищий орган законодавчої влади — Національний конгрес, що складається із двох палат: Сенату (72 сенатора) і палати депутатів (257 депутатів). Конгрес щорічно затверджує національний бюджет, встановлює прямі й непрямі податки, засновує федеральний банк і регламентує його роботу, приймає митне законодавство, встановлює правила експорту й імпорту. До числа повноважень Конгресу відноситься прийняття кодексів — цивільної, карної, трудового й суспільної безпеки. Винятково до сфери компетенції Конгресу відносяться питання визначення границь держави й провінцій й їхньої безпеки.Конгрес ратифікує або відхиляє договори, укладені з іншими державами, а також міжнародними організаціями. У компетенції вищого законодавчого органа — дозволи введення іноземних військ на територію Аргентини і послання національних Збройних сил за межі країни. З доручення Конгресу оголошується про початок війни або про укладення миру. Конгрес засновує суди, підлеглі Верховному суду, повідомляє загальну амністію, приймає остаточне рішення по питанню про відставку президента або віцепрезидента, повідомляє про нові вибори.