ставлення до суперників; тут виступають лідер-угодовець і лідер-фанатик; перший прагне до знаходження компромісних рішень, другий - до загострення конфлікту, знищення суперника за будь-яку ціну;
спосіб оцінки дійсності; залежно від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованих положень визначаються відкритий лідер ї лідер-догматик.
Ця типологія є досить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типів лідера. На наш погляд, набагато важливіше провести аналіз соціально-історичних умов, що формують суспільну потребу в конкретному типі лідера. Детермінуючими чинниками появи того чи іншого лідера є:
стан соціально-класової структури суспільства, переважання в суспільстві поляризованих верств (надбагатії, люмпени, маргінали тощо);
наявність певних цінностей в генетичному коді суспільства;
укорінення демократичних норм і цінностей;
співвідношення діючих субкультур і якість політичної соціалізації;
ефективність партійної системи;
статус держави в системі міждержавних відносин.
Аналіз свідчить про те, що найбільш поширеними є демократичний (ліберально-демократичний), авторитарний, харизматичний і тоталітарний тип лідерства.
За змістом і соціальною результативністю діяльності також виділяють цезаристський, плутократичний, популістський і професійний типи лідерства. Перший втілює в собі необмеженість влади; другий презентує найбагатші верстви; третій є диктатором по суті, завуальованим доброзичливими патерналістськими мотивами (загравання з масами); четвертий - глобальний стратег, інтелектуал, мораліст, гуманіст; цей тип оцінюється найбільш високо.
Класифікації лідерів за стилем поведінки приваблюють своєю можливістю прогнозувати імовірні дії керівників і певною мірою осягнути логіку їх повсякденної діяльності. Безперечну унікальність мали стилі Б. Леніна, Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова. Характерними рисами вирізняється стильова манера М. Горбачова, Б. Єльцина, Г. Зюганова, В. Жириновського та інших.
"Перші" політичні особи - це реальна даність, і всі особливості і вади лідера є неминучою реальністю на весь термін його повноважень. Але, визначивши укорінений стиль поведінки претендентів на „перші ролі” в державі, можна внести корективи в передвиборчі баталії і зорієнтувати електорат у прийнятному для здорового глузду напрямі.
Політична наука традиційно виділяє п'ять політичних стилів за ступенем домінування тих чи інших якостей: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний та шизоїдальний. В історії зустрічались лідери, які поєднували декілька стилів. Параноїдальному стилю відповідає тип лідера "розпорядника-патрона". Такій особистості властиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчого оточення, невгамована жадоба влади і "жорсткий" контроль над усіма суб'єктами політики. Дії такого лідера підвладні емоціям і не завжди узгоджуються із законами логіки. Такі політики абсолютизують істинність своєї особистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Ментальність такого лідера має дихотомічний характер, тобто політична реальність розглядається ним через крайності: "наші" - "не наші", "друзі" - "вороги". Таке мислення обертається постійною маніпуляцією підлеглими, нагнітанням інтриги в "коридорах влади", генеруванням конфліктів між підлеглими і наближеними з метою нейтралізації згуртованої опозиції.
Соціальна небезпека такої особистості особливо відчутна в суспільствах, позбавлених усталених демократичних традицій і з перевагою підданської політичної культури. Цей лідер, з одного боку, створює в суспільстві атмосферу загальної підозрілості і розкладає його "рецептурою" своєї поведінки, а з іншого боку - здатний силовим тиском реалізувати за найкоротший термін свої стратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон, Павло І, Й. Сталін.
Демонстративний стиль першим описав Е. Парего. Він згадує такий вид "залишку", як "інстинкт товариськості" (потреба лідера у визнанні з боку керованих ним організацій, партій тощо). В синтезі з іншим "залишком" - "потребою в демонстрації власних почуттів" - цей інстинкт набирає форми політичного "артистизму" лідера, гри " на публіку", бажання зняти дивіденди пошанування, залучити на свій бік афекти натовпу. Його поведінка передбачувана, оскільки "керується" хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежна особистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертається нестабільністю політичних акцій.
Представники цього стилю не схильні до копіткої і плідної політичної роботи і не мають належної політичної витривалості, їх дії ефективні лише в ситуаціях психологічного дискомфорту і здатні "заряджати", але не прагматизувати власну енергію в конструктивне русло. "Артисти" найчастіше з'являються в переломні епохи на їх початковій стадії, коли ще не розпочато творчу роботу. До них можна віднести О. Керенського, Л. Троцького, Р. Рейгана (М. Горбачов - це особливий випадок, оскільки "артистизм" тут поєднується з компульсивністю).
Компульсивний стиль є характерним для лідера, який робить ставку на безумовний постійний успіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всяку ціну пов'язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю до регламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях. Для "відмінника" політика - це тріумфальна хода, тому невдачі та екстремальні ситуації можуть вивести його зі звичної рівноваги і навіть ввергнути в паніку. Сам жертва позірного успіху, він може зробити жертвою все суспільство, навіть при щирому бажанні ощасливити всіх громадян. М. Горбачов і Л. Брежнєв при їх зовнішній відмінності є представниками саме цього стилю лідерства.
Депресивний стиль характеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткого плану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму, безвільні і насилу несуть вагу державних обов'язків. Вони можуть покладатись на сумнівні авторитети випадкових людей, як це сталось в епоху правління Миколи II Романова, "Распутінщина" виявила недієздатність останнього монарха цієї династії.
Шизоїдальний стиль доповнює депресивний. І представником такого стилю є лідер - "одиночка", самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позицію стороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших. Він вичікує, але статус лідера примушує його зробити вибір і об'єднати свої зусилля з якимось рухом. Політичний "апетит" такого лідера посилюється в міру розширення владних повноважень. Ці характеристики властиві політичній біографії В. Леніна і якоюсь мірою В. Єльцину на останньому етапі президентства.
Стильові особливості лідерів неминуче пов'язані з таким неординарним феноменом, як культ особи. Політичній історії відомі декілька різновидів цього одіозного явища.
Культ особи виникає з культу влади, а зловживання владою передбачає ряд ступенів послідовного погіршення її суті:
доступ до ресурсів влади потенціально містить у собі імовірність зловживань;
у процесі реалізації влади в її носія посилюється переконання в цілеспрямованості і соціальній корисності здійснюваних ним акцій;
звеличання на адресу носія влади знижують тим самим рівень оцінки його діяльності;
применшення значущості мети неминуче "розводить" її з лідером; мета переміщується на другий план інтересів лідера;
безкарність і безконтрольність породжують у носія влади почуття власної незалежності і вищості над підлеглими.
Таким чином, у цьому ланцюзі логічно поєднуються суб'єктивна схильність лідера до санкціонованої ним "сакралізації" власної влади. Однак культ особи "нагорі" може виникнути лише на культі безособовості "внизу". Розглянемо це на прикладі СРСР.
У Радянському Союзі передумови культу лідера формувались віддавна, помалу і непомітно; тяжіння до політичної єдиноначальності стало соціокультурним архетипом і було закріплене номенклатурно-апаратною системою. Політичні настанови номенклатури так чи інакше вели до визнання необхідності вождя і возвеличення його діяльності. На формування такого роду авторитарної настанови впливають:
Особливості історії Росії. В ній майже немає прикладів конструктивного розвитку держави без авторитарної влади (Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Й. Сталін). Смута в країні ототожнювалась зі слабкими лідерами. Виникло стереотипне сприйняття лідера-вождя: він завжди за народ проти певної проміжної верстви - бояр, дворян, інтелігенції, офіцерства тощо. Більш того, лідер бачить далі, розуміє більше, ніж уся народна маса, приймає безпомилкові рішення.
Стереотипи патріархальної культури. Навколишній світ сприймається в спрощеній або в ускладненій формі. В першому випадку приймається оцінка всіх категорій населення як "своїх - чужих", "бідних - багатих" тощо. Якщо соціальний світ такий простий, то складна система управління виявляється зайвою: всі повинні чесно працювати, а лідер (вождь) - керувати. В цьому нехитра мудрість, але вона не викорінена до цього часу. В другому випадку складний світ стає недоступним для слабкого інтелекту простих людей, тому краще покластись на вождя, який завжди знає, що треба робити (це передумова створення політичної харизми).
Неприйняття різноманітності, прагнення до одноманіття. Це веде до централізації, оскільки центр породжує максимальну одноманітність і персоніфікує в одній особі доступні сприйняттю мас ідеали.
Деіндивідуалізація людини, яка виростає з відповідного виховання за принципом "не висовуйся".