Р. Такер вважає недоліком політології націленість її на аналіз дій офіціальної політики і слабку увагу до суспільно-політичних рухів, тобто тенденцію вчених розглядати в якості предмета свого дослідження владу і силу та фокусувати свою увагу на вивченні держави. Він вважає, що з точки зору лідерства вивчення суспільно-політичних рухів і їх динаміки є складовою частиною самого політичного процесу. На його думку, розуміння політології як «науки про державу» є відповідно небезпечно неповним.
Потреба в лідерстві виникає, коли обставини набувають значимості для цілих груп людей. У малих групах лідерство, як правило, неформальне. У великих і організованих групах, як правило, присутні формальні структури лідерства: керівництво корпорації, вище командування армії, керівництво профспілок і т.д. Структурою лідерства політичної спільності є уряд.
Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об'єктивні засади. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, зграйний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою всю зграю. Що ж до людських спільнот, то й тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.
Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андреева, не буває, оскільки він завжди «дітище свого часу», своєрідний «відгук на його запит» [23, 243]. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С. Андреев наводить приклад відомого політичного лідера Олександра Македонського, який з'являється тоді, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих, замкнених ринків [23, 245]. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації, одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи грецького суспільства – знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем.
Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні (його генезис і динаміку) формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик, і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників. Свого роду етапом у цьому поступі став вихід друком у 2002–2003 роках колективної шеститомної фундаментальної праці «Політична історія України. ХХ століття» [20, 67]. Дослідження вирізняє сукупна цілісність аналізу суспільно-політичних процесів в Україні з кінця ХІХ і до початку ХХІ століття, де значну увагу приділено дії суб'єктивних чинників політичного розвитку, зокрема радянського часу. Автори розглядають також підходи до інтерпретації політичного лідерства.
Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите–закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися.
Політичне лідерство – це взаємозв’язок, взаємодія та взаємовплив основних його елементів: лідер, послідовники, середовище, завдання. Крім того, лідерство – це не тільки набір неординарних якостей і здібностей лідера, а й особливий вид міжособистісних взаємин, і його вплив є цілеспрямованим і передбачуваним, характеризується тривалістю часу та динамічністю.
Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. Отже, політичне лідерство стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом. Слід визначити співвідношення понять «лідер» і «керівник». Тотожність їх заперечується здоровим глуздом. На практиці є чимало керівних посад і керівників, від яких не потребується особливих лідерських якостей.
Основу сучасних наукових студій політичного лідерства заклали американські автори (психологи, соціологи, політологи) [8, 92]. Вони пропонують розрізняти макрорівень та мікрорівень розгляду політичного лідерства. За такого підходу до першого рівня відносять зовнішні ситуаційні чинники, що «впливають на реалізацію здібностей особистості, на її політичну долю». Мікрорівень відображає «особливості особистості політичного лідера, покликання саме до політичної діяльності, стилю керівництва, наявних професійних навичок, співвідношення свободи й відповідальності, політичного іміджу, підпорядкованої управлінської команди, специфіки публічної діяльності тощо». Але якщо вести мову про демократичну політичну систему, то вона передбачає таке політико-культурне середовище, яке є водночас і стимулюючим, і контролюючим чинником діяльності. Національний лідер залишається у межах демократичного процесу тільки тоді, коли перебуває в умовах конкуренції і здатності інших осіб скоригувати його діяльність і/або змінити лідера на керівній посаді згідно з чинними правовими нормами.
Відомий американський дослідник Р. Такер вважає, що «політичне лідерство є, ймовірно, однією з найзначущіших і найзагальніших форм влади. Влада – це центральна складова лідерства» [27, 34]. Але якщо йдеться про національно-державний рівень у сучасному світі, то йому, безперечно, повинен відповідати певний лідер. Якщо керівник може і не бути лідером, то лідер не може не мати якостей керівника (тобто організаторських, комунікативних та інших професійно необхідних і достатніх здібностей). Водночас треба розрізняти політичних лідерів як особистостей та політичне лідерство як явище політичного й соціокультурного життя країни. Звісно, перших не можна абстрагувати від конкретно-історичного та національно-культурного контексту їх розгляду.
Аналіз політичного лідерства ускладнюється тим, що в процесі його прояву у соціальному середовищі взаємодіють дві складні системи, кожній з яких властива самоорганізація. Боротьба за владні інституції держави створює логіку політичної дії провідних учасників політичного процесу. Водночас шлях до влади і збереження здобутої влади суттєво відрізняються між собою, хоча простір владного середовища за науковими уявленнями пов'язується з явищем політичного лідерства. Воно небезпідставно вважається сукупністю впливових інституцій і персон, що діють як механізм трансляції генетичного коду соціуму, є вираженням і втіленням комплексу настанов, суспільних норм і цінностей.
Суспільна потреба в оновленні політичних й економічних структур потребує здорового культурного й морального підгрунтя. Першим індикатором хворого суспільства є аморальні вчинки та дії політичної еліти. Долання кризи цінностей передбачає вихід за межі економічних і раціональних роздумів у сферу моральності й духовності. У духовно хворому суспільстві неможливі політична і економічна стабільність. Рзв'язання політичних, соціальних, духовних проблем пов'язане з поступовим позбавленням владних структур від деформацій і спотворень. Це потребує не лише надання національній бюрократії рис сучасної цивілізованості, а й зміни її суті та духу. Політичне лідерство, крім іншого, діє через психологічні механізми. Опозиційний лідер може відбутися насамперед завдяки своїм особистісним індивідуально-психологічним особливостям, коли послідовники добровільно делегують йому повноваження у неперервній взаємодії домінування-підкорення, попри те, що керівництво здійснюється механізмами формалізованими, управлінськими, через політичну владу.
До функцій політичного лідерства можна віднести інтегративну, координаційну, прагматичну. Залежно від формалізованості функцій, їх змісту і характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виокремлюють три блоки елементів. Перший – державний апарат управління і система врядування з відповідними регулятивами і розподілом функцій між різними органами влади. Через механізми цього ступеня політики різних рівнів одержують владні повноваження, тобто створюються умови для формальної номінації фактичного лідера. Тут складається свого роду нормативно-операційний кодекс (який містить стереотипи поведінки, способи дій, «цехову ідеологію» політичних функціонерів), а також формалізується діяльність політика з управління суспільством у межах існуючих інститутів. Зміст концепції або політичної програми лідера на цьому ступені не відіграє помітної ролі.