- у трактуванні суспільства і характеру його взаємовідносин з державою;
- в інтерпретації соціальних змін.
Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія
базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.
Раціоналістичні концепції соціального розвитку приховували в собі явні недоліки. Це, по-перше, механістичне розуміння суспільства як простого конгломерату індивідів, здатного стати об'єктом соціального експериментаторства, по-друге, це утопічні за своєю суттю ідеї про докорінну перебудову соціальних відносин вільною творчістю мудрих законодавців.
Ідеологи консерватизму, навпаки, рішуче відкидали будь-які штучні перебудови соціальних інститутів і відстоювали ідеї соціальної активності в межах соціальних інститутів і цінностей, що склалися.
Найбільш істотне розходження між лібералами і консерваторами стосувалось тлумачення сутності суспільства і характеру його взаємовідносин із державою. Ліберали виходили з концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави та вторинності держави як соціально-політичного інституту. Консерватори розглядали державу як деяку постійно існуючу органічну цілісність, вони припускали видозміну і навіть зникнення окремих структур держави, але категорично заперечували саму можливість зміни її сутності. Ця позиція визначила основні контури політичної доктрини консерватизму — соціальний порядок, стабільність і традиціоналізм.
Консерватори надавали безумовної переваги еволюційним соціальним змінам, виходячи з ідеї обмеженості людського розуму у визначенні орієнтирів соціального процесу і органічного характеру суспільства і держави. Вони дотримувались (і дотримуються) досить обґрунтованої і логічної концепції історичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Це настанова на наступність і оновлення соціальних зв'язків між поколіннями, конструктивне ставлення до спадщини, підтримка і збереження національно-історичного менталітету народів, поважання релігійних традицій.
Такий підхід передбачає однозначне негативне ставлення консерваторів до революцій. Спираючись на соціальний досвід революційних потрясінь, консервативна політична думка приходить до таких узагальнених висновків:
- не можна здійснити докорінний розрив із соціальною дійсністю, оскільки це можна припустити лише в умоглядному теоретизуванні;
- абсолютно неможливо втілити в практичній політиці моделі суспільства, які були сконструйовані на раціональних принципах, оскільки їх реалізація неминуче наштовхнеться на закладені в суспільстві антагоністичні суперечності;
- створена у світі абстракцій «соціальна інженерія» закономірно приведе до прямо протилежних соціальних результатів і непомірних соціальних витрат.
Ці висновки містять в собі переконливу загальногуманістичну основу і є особливо цінними для соціальних систем, які переживають процес модернізації. У теперішній соціальній ситуації в Україні та в інших країнах СНД пожвавлення консервативних настроїв і поява консервативно-охоронного менталітету в частини населення може стати конструктивною противагою руйнівним тенденціям.
Консерватизм, як і лібералізм, зазнав закономірної еволюції. «Новий консерватизм» чи неоконсерватизм - це політична течія, яка визначає політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиріч (далася взнаки економічна криза 1973-1974 pp.), - «рейганоміка», «тетчерізм». У політичній філософії неоконсерватизму відбувається еволюція в бік визнання пріоритету прав і свобод окремої особистості. Неоконсерватори прагнуть знайти «середній» шлях між неприборканою ринковою стихією і неефективною державно-бюрократичною регламентацією. Під ідейним прапором неоконсерватизму можуть знайти спільну мову представники центристських сил і переконані консерватори, оскільки їх може зробити союзниками неоконсервативна логіка мислення: сенс і мета соціального розвитку визначаються інтересами держави і нації, а перетворення держави на могутнього суб'єкта міжнародних відносин стане гарантією соціального порядку.
4.Соціалізм і соціал-демократизм
Ідеї соціалізму відомі з давніх часів, але повне теоретичне обґрунтування та ідеологічне оформлення вони одержали у XIX ст. Для соціалізму є характерною недооцінка або заперечення індивідуальної економічної свободи, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту індивіда і суспільства. їх замінює політичне регулювання економічних і соціальних процесів, державне регулювання норм і принципів соціальної рівності і справедливості. В соціалістичній доктрині, на відміну від лібералізму, помінялись місцями індивід і держава, а свідоме регулювання витіснило еволюційні процеси в економіці: політика стала домінувати над економікою.
Перші спроби створити ідеал такого соціального ладу зробили в XVI-XVII ст. Т. Мор і Т. Кампанелла, а наприкінці XVIII - початку XIX ст. — соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Фур'є і Оуен. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс в особі промислового пролетаріату знайшли соціальну опору для реалізації соціалістичного ідеалу. Марксизм виходив із можливості пізнання соціальних процесів і виведення законів суспільного розвитку, і в цьому він чимось подібний до лібералізму, але в ньому одвічно принижувалась політична роль усіх соціальних класів і верств за винятком пролетаріату. Критерій прогресу пов'язувався з соціальним буттям цього класу. Теорія марксизму ігнорувала природу людини, а сумнівний ідеал «нової людини» орієнтувався головним чином на моральні стимули.
Якість будь-якої ідеології визначається її життєздатністю і соціальною ефективністю. Таку якість виявив соціал-демократизм як політична ідеологія центристських сил. Вона є пластичною і сприйнятливою до найкращих досягнень різнорідної політичної думки. Це ідеологія «середнього класу» - єдиного, який об'єднується солідарними інтересами; її відрізняє повна відсутність будь-якої претензії на теоретичну винятковість.
Соціал-демократизм виник наприкінці XIX століття. Один з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейн у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899) піддав ревізії класичні положення марксизму. Безпосереднім приводом для цього колишнього соратника Ф. Енгельса стали якісні зміни капіталізму кінця XIX ст., що, на його погляд, відкрили можливості взаємодії поляризованих соціальних сил. У Західній Європі визначилась явна перевага еволюційних процесів над революційними. Е. Бернштейн дійшов узагальненого висновку про докорінну зміну орієнтирів пролетаріату - з класово-революційних на еволюційно-реформістські. Ключовими в соціал-демократичній термінології стали поняття «реформа» і «демократія», що прийшли на зміну класичним «революція» і «класова боротьба». Держава трактувалась як надкласовий орган, що виражає інтереси всіх членів суспільства.
У 1951 р. концепція «демократичного соціалізму» стала програмою соціал-демократичного руху, проголосивши головними цінностями свободу, справедливість і солідарність. Умовою їх реалізації міг бути лише демократизм, послідовно і суворо проведений в усіх суспільних сферах. Соціалізм у цій концепції виступає не як жорстко детермінована суспільна конструкція, а як процес поступального руху до здійснення цих цінностей.
Наприкінці 80-х років XX ст. пріоритетною цінністю в «демократичному соціалізмі» стала солідарність: солідарне, а не просто «демократичне» суспільство здатне забезпечити високу якість життя, сформувати почуття належності кожного до цього суспільства і стати потужним чинником інтеграції.
Соціал-демократичну теоретичну конструкцію увінчує концепція «соціальної держави». В ній держава постає в подвійній якості: вона правовим шляхом захищає інститут приватної власності і здійснює потужну соціальну політику з метою підтримки соціальних аутсайдерів.
Соціал-демократизм - ідеологія, яка ґрунтується на принципах соціального макроконсенсусу, соціального партнерства і компромісу політичних сил. Це і конструктивний тип політичної культури, яка інтегрує здоровий глузд, реалізм, терпимість до інакомислення і орієнтацію на загальнолюдське.
5.Анархізм, троцькізм і фашизм
Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.
Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.
Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлучає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вгору». М. Бакунін у полеміці з К. Марксом попереджав про загрозу «червоної бюрократії» - правонаступниці традиційного чиновництва буржуазної держави.