Існує також поділ політичних партій за таким критерієм, як їх ставлення до існуючого суспільно-політичного ладу. За цією ознакою виокремлюють партії:
- революційні – такі, що відкидають існуючий суспільний устрій і що ставлять за мету його якісне, радикальне перетворення;
- реформістські – такі, що орієнтуються на істотне перетворення існуючого ладу, поліпшення життя громадян, але за умови збереження фундаментальних засад даного суспільного устрою;
- консервативні – такі, що прагнуть до стійкого збереження форм суспільного життя, які склалися, і вдосконалення лише того, що дійсно потребує змін;
- реакційні – такі, що виступають за часткове або повне повернення до суспільних порядків, що існували раніше.
Досить поширеним критерієм типологізації партій є їх ставлення до правлячого режиму:правлячі й опозиційні, легальні і нелегальні, партії-лідери і партії-аутсайдери, партії, що правлять монопольно і у складі коаліції тощо.
Вищезазначені критерії типологізації політичних партій не можна розглядати як застиглі схеми, будь-яка типологія партій відносна. Одна і та сама партія може бути розглянута в різних аспектах, класифікована за різними критеріям. Так, соціал-демократичні партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними, реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і центристськими тощо. Історія останніх десятиліть свідчить про те, що політичні партії потрібно характеризувати не тільки за їх програмами, ідеологічними доктринами, масовими гаслами, але, насамперед, за їх реальною поведінкою і діями.
На сьогодні в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що беруть участь в боротьбі за політичну владу, – від однієї до кількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Тобто, в різних країнах складаються певні партійні системи, що є одним з елементів політичної системи суспільства. Отже, партійна система – це сукупність всіх політичних партій, діючих у даній країні, та їх взаємовідносини.
Найважливішим питанням у характеристиці партійних систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками:якісною і кількісною.
Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов’язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системідіяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системіможе існувати декілька партій, однак лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системііснує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль.
За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи.
Багатопартійна система передбачаєфункціонування в суспільстві більше двох політичних партій, їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи – Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 100 партій) тощо.
Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де у влади чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах.
Близькою до двопартійної є система „двох з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС-ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП).
Однопартійна система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо).
Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав – права вибору (між політичними партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов (наприклад, Д. П. Зеркін у книзі „Основи політології”), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини.
Особливості становлення багатопартійної системи в Україні
Україна має історичний досвід створення й функціонування багатопартійної системи: з кінця XIX й до 20-х рр. XX ст. на її території налічувалося близько 40 різних політичних партій від крайньо лівого до крайньо правого спрямування. Однак із приходом до влади більшовиків почалося розформування й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій території держави залишилася лише одна партія – правляча партія КПРС.
Процес побудови сучасної багатопартійної системи почався наприкінці 80-х років. Він має безпосередній зв’язок із започаткованою в той час „перебудовою” і потім із розпадом Радянського Союзу.
Особливості та специфіка формування багатопартійної системи в Україні
По-перше, процес проходив в умовах початку і поглиблення економічної кризи, результатом якої стало різке зубожіння переважної більшості населення країни і його негативного ставлення як до політиків, так і до політики взагалі.
По-друге, перехід до ринкових відносин пов’язаний з різким соціальним розмежуванням суспільства: стара соціальна структура зламана, формування нової ще не закінчено. У багатьох партій, що виникли в останні роки, фактично відсутня соціальна база – немає тих верств, класів, інтереси яких вони представляли на політичній арені, тобто не відбулося політичного структурування суспільства.
По-третє (і це витікає із попереднього), народження політичних партій пов’язане не з інтересами певних верств населення (якою і повинна бути партія у розумінні цього слова), а з долею політичне активних і амбіційних особистостей або невеликих соціальних груп (угруповань) з вузькокорпоративними інтересами.
По-четверте, відсутність протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму, багатьох прав і свобод, що притаманні демократичному суспільству.
У недовгій за часом історії становлення сучасної багатопартійної системи України можна виділити декілька періодів (етапів).
Перший розпочався наприкінці 80-х років з перебудови, демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація „Народний рух України” (Рух), що виступила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після скасування ст. 6 Конституції СРСР, що означало кінець монополії на владу однієї партії – КПРС, почався бурний процес формування партій в Україні: у Мінюсті України були зареєстровані Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Партія Зелених України, Демократична партія України та інші. Наприкінці 1991 р. уже налічувалося 12 партій, з яких 11 (за винятком КПУ) виступали за суверенітет, ринкові відносини, плюралізм, проти комуністичної ідеології.
Другий період пов’язаний з проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб’єктів політичної системи. Хронологічно цей період охоплює період з грудня 1991 року до початку 1993 року, коли в Мінюсті було зареєстровано ще близько 15 партій. Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихильників політики Президента і опозиції. Національно-радикальний блок партій виступив з тезою: „Підтримка всенародного обрання Президента України – це підтримка формування незалежної держави”; відповідно: „Опозиція до Президента – це руйнування незалежної держави”. Колишній Президент України Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення, треба додати список з однією тисячею членів партії. Тим самим було створено „правове поле” стимулювання як нечисленних партій, так і амбіційних, псевдополітичних лідерів.