Послідовність процедур розгляду законопроектів у Верховній Раді включає такі дії: підготовка законопроектів суб'єктами законодавчої ініціативи; отримання законопроекту Секретаріатом; перевірка відповідності вимогам регламенту; передача законопроекту у комітет; розгляд у комітеті, редакційна робота (обговорення та внесення поправок); голосування у комітеті, внесення законопроекту до порядку денного сесії; доповідь на сесії Верховної Ради, прийняття законопроекту у першому читанні або повернення на доопрацювання; повернення законопроекту у комітет для підготовки до другого читання; внесення зауважень депутатами, редакційна робота (обговорення та внесення поправок), підготовка порівняльної таблиці, голосування у комітеті; доповідь у Верховній Раді, прийняття закону або повернення у комітет для підготовки до третього читання (третього повторного читання).
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради і надсилає його Президентові України, який упродовж 15 днів повинен ознайомитись із ним і прийняти одне з двох можливих рішень: схвалити й підписати, надавши тим самим законопроекту юридичну й імперативну (обов'язкову) силу, або вмотивовано відхилити його, не підписувати і з конкретними пропозиціями повернути до Верховної Ради для доопрацювання і повторного розгляду (накласти вето).
Якщо через 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторного розгляду, він вважається схваленим і має бути офіційно оприлюднений.
Відхилений Президентом закон може бути розглянутий Верховною Радою повторно і, якщо його підтримає не менше як дві третини від її конституційного складу, вето Президента вважається подоланим. В такому разі незалежно від свого ставлення до закону Президент зобов'язаний його підписати і офіційно оприлюднити, тобто опублікувати у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України». За загальним правилом, закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Але якщо у самому законі вказані інші строки, то саме вони визначають дату набрання ним чинності за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного опублікування закону.
Особливе значення в роботі Верховної Ради має щорічне ухвалення державного бюджету. «Бюджетний процес» складається з опрацювання проекту бюджету на кожний наступний рік, розподілу державних витрат, контролю за фактичним виконанням бюджету, розробки урядових програм, пов'язаних з бюджетом (таких як податкова політика, міжурядові бюджетно-фінансові стосунки).
Прийняття державного бюджету є однією з найскладніших проблем серед тих, які щороку доводиться розв'язувати Верховній Раді України - триває формування власної бюджетної системи, заснованої на прогресивних податкових засадах, пошук оптимальної моделі бюджетного процесу.
У функціонуванні законодавчо-представницького органу— Верховної Ради України сталися відчутні, порівняно з радянським часом, прогресивні зміни. До них можна віднести: встановлення практики альтернативності і змагальності у формуванні складу депутатського корпусу, конкурентності й дискусійності в обговоренні законопроектів, більшої відкритості в діяльності парламенту і його доступності для впливу виборців, виникнення міжпартійної та міжфракційної боротьби всередині парламенту, існування та активність опозиції та ін. Водночас у діяльності Верховної Ради існує чимало нерозв'язаних проблем.
Залишається недосконалим законодавство України про вибори народних депутатів. Зокрема, викликає численні нарікання існуюча «змішана» (мажоритарно-пропорційна) виборча система. Складною є й процедура оскарження фактів порушення виборчого законодавства. Незважаючи на декларовану відкритість роботи Верховної Ради, періодично створюються навмисні перешкоди у трансляції сесійних засідань, у можливості журналістів бути присутніми на них, не кажучи вже про можливості пересічних громадян безпосередньо спостерігати за тим, як працюють і за що голосують їхні обранці.
Неврегульованим і неконтрольованим залишається процес лобіювання рішень на користь могутніх груп інтересів. Гроші відіграють надто велику роль в політиці та державному управлінні. Ті, в чиїх руках зосереджені значні фінансові ресурси, мають надто великі можливості вирішувати, хто має зайняти місця в парламенті, які питання мають бути обговорені та які рішення прийняті.
Залишається низьким рівень професіоналізму багатьох депутатів, їх відданості суспільним інтересам та їхньої волі до загального добробуту й стабільності в державі.
Зв'язок депутатів з виборцями також не завжди є задовільним і це залежить як від народних обранців, так і від рівня політичної культури та активності громадян, що обирають своїх представників особисто чи за партійними списками.
Виконавча влада
З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс державних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, галузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом державного управління».
Конституція України істотно підвищила роль і місце виконавчої влади в системі органів державної влади. У ст. 6 Конституції України проголошується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Практично це, зокрема, означає, що виконавчій владі надається пріоритет у сфері управління економікою усієї країни, реалізації єдиної соціально-економічної політики держави. Отже, виконавча влада відрізняється від інших гілок влади насамперед предметом і сферою діяльності. Важливо підкреслити, що Основний Закон створює реальні передумови для того, щоб виконавча влада стала насправді здатною здійснити намічені нею економічні програми й нести всю повноту відповідальності за свої рішення та дії.
З метою запобігання корупції Конституція забороняє всім членам Кабінету Міністрів України, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Основний Закон України встановлює що більш детальна організація, повноваження й порядок діяльності органів виконавчої влади визначаються, окрім Конституції, законами України.
На відміну від законодавчої і судової влади, органияких функціонують в автономному режимі, підкоряючись тільки законові, виконавча влада не може ефективно діяти поза межами єдиної системи. В нашій державі виконавча вертикаль функціонує на засадах чіткої субординації та підпорядкування.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією а головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої владивсіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України.
Зміст відповідальності Кабінету Міністрів перед Президентом України.
Ліквідувавши верховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж установила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний іпідзвітний Верховній Раді.
Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. Саме він призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах. Загалом слід визнати, що багато повноважень Президента України безпосередньо стосуються діяльності Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади.
Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізується через затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, організацію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Вона за пропозицією не менш як однієї третини її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю конституційного складу Верховної Ради.
Повноваження Кабінету Міністрів.
Конституція України визначає більшість повноважень Кабінету Міністрів України. До його відання належать:
1. Забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України. Щодо забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики слід зауважити, що цей напрям діяльності Кабінету Міністрів підпорядковується Президентові, який відповідно до ст. 106 Конституції теж має повноваження в цій сфері.