Пасивність і безвідповідальність компартійних функціонерів на тлі абсолютної незахищеності пересічних громадян від наслідків екологічних потрясінь сприяли політизації світогляду учасників екологічного руху. Невідкладність у вирішенні комплексу екологічних проблем диктувала швидку радикалізацію їх політичних позицій. Слід узяти також до уваги, що екологічний рух довгий час компартійними чиновниками вважався значно «безпечнішим», ніж національно-визвольний або демократичний. Однак попри декларацію намірів, екологічний рух в Україні так і не зумів організаційно оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія «зелених» була створена лише восени 1990 р.).
Даній обставині сприяло те, що, по-перше, цілі екологічного руху об'єктивно підпорядковувалися завданням національно-визвольної боротьби. По-друге, національно-визвольний рух наприкінці 80-х pp. в Україні перетворився на основну опозиційну до КПРС силу, а ідея національного відродження в поєднанні з демократичними ідеалами зуміла об'єднати навколо себе найбільш широкі верстви населення України.
Легалізацію політичного плюралізму в Україні більшість дослідників пов'язують з утворенням Народного Руху України. До його організаційного оформлення в різних регіонах України виникають об'єднання, які ставлять собі за мету створення широкого загальнодемократичного руху (Демократичний фронт у Львову «Народна спілка сприяння перебудові' у Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині). Активну діяльність у цьому напрямку ведуть УГС та Українська демократична спілка (до складу якої ввійшло багато членів Українського культурологічного клубу). 16 лютого 1989 р. ініціативна група, до складу якої увійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР, в газеті «Літературна Україна» опублікувала проект програми Руху. Організаційне оформлення НРУ завершилось установчим з'їздом. який відбувся 8–10 вересня 1989 р. 1Ю9 делегатів з'їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасників цієї масової організації. Головою Руху було обрано і. Драча, а головою секретаріату – М. Гориня.
На першому етапі Руху вдалося об'єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів – щ комуністів-реформаторів до членів УГС. Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Участь письменників, літераторів, відомих усій Україні (таких як філософ М. Попович) надали ідеї Руху своєрідної «легітимності», дозволили залучити до Руху більшу кількість людей, ніж ту, яку могли на той час повести за собою дисиденти-правозахисники. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС в політичній сфері прийшов кінець. Разом з тим із початку створення Руху в ньому існували різні політичні напрями, об'єднані ідеєю національного відродження та антикомунізму, що закладало підвалини для створення нових партій на базі Руху.
Згодом, коли почалася кампанія по виборах до Верховної Ради УРСР, за ініціативою НРУ, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, асоціації «Зелений Світ» і багатьох інших організацій для координації дій було створено виборчий Демократичний блок України.
Слід, однак, зауважити, що серед демократичних сил України на той час єдності ще не було. Зокрема, Українська національно-демократична ліга (УНДЛ), Союз незалежної української молоді (СНУМ) тп деякі інші радикали виступали на виборах із гаслом: «Ради без комуністів», а Українська національна партія (УНП), Державна самостійність України Великої Ради (ДСУ) закликали бойкотувати вибори. Усвідомлення того, що головною перешкодою на шляху до виходу з кризи є існуюча система влади, неможливість у подальшому впливати на дії владних структур із метою їх гуманізації, підштовхувала реформаторів до висновку про необхідність боротьби за політичну владу. Перебраний політичної влади в свої руки – ось єдине повноцінне рішення, яке могло задовольнити прихильників радикальних реформ тоталітарного суспільства.
Визначення головної мети передбачало напрям пошуку способів її реалізації. В пригоді тут став світовий досвід, який переконував, що найбільш придатною структурою для боротьби за владу виступає політична партія.
Включення лідерів та учасників українського національно-демократичного руху у систему політичної боротьби за владу в державі шляхом участі у виборчому процесі підштовхнуло усвідомлення ними необхідності створення власних політичних структур.
8 березня 1990 р. в «Літературній Україні» було надруковано заяву «До членів Руху та до всіх громадян України (відому як «звернення 23-х»). У ній містився заклик «негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії». Однак IV сесія Великої Ради Руху, яка відбулася наприкінці березня в м. Хуст, не підтримала цієї ідеї. Дискусія про майбутнє НРУ як політичної партії була нібито відкладена, як виявилося згодом, ненадовго, оскільки на цій же сесії І. Драч і Д. Павличко заявили про намір створити Демократичну партію. Провідним теоретиком нової партії став відомий правозахисник, літературознавець Юрій Бадзьо, який ще навесні 1989 р. склав проект програми «Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності». Наприкінці травня 1990 р. було опубліковано Маніфест Демократичної партії України (ДемПУ). А 22 вересня 1990 р. в м. Теребовля на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і теребовлянської районної організації ДемПУ був затверджений Статут партії. Цей день і був проголошений днем заснування ДемПУ. Установчий же з'їзд партії відбувся в Києві 15–1 б грудня 1990 р.
У листопаді 1989 р. відбулася гостра дискусія в керівництві Української Гельсінської спілки (УГС) щодо реорганізації її в політичну партію. У квітні 1990 р. на основі УГС проведено установчий з'їзд – створено Українську республіканську партію (УРП).
У лютому 1990 р. відбувається організаційне оформлення плюралізму в лавах компартії України. Слідом за Москвою, напередодні XXVIII з'їзду КПРС в Україні виникають осередки Демократичної платформи. Перша республіканська конференція партклубів Демплатформи відбулася 29 березня і990 р. у м. Харкові. На ній були присутні 109 делегатів із 21 області України. Конференція прийняла «Звернення до комуністів України». В українському парламенті 37 народних депутатів підтримали ідеї Демократичної платформи й об'єднались у депутатську групу «Демократична платформа КПУ, яка ввійшла до складу опозиційної Народної Ради. Початковою метою Демократичної платформи була демократизація КПУ зсередини, однак хід і підсумки останні: партійних з'їздів розвіяли всі надії на можливість докорінної демократизації компартії. Саме після цього остаточно визріває рішення про створення НОВОЇ Партії Парламентського ТИПу. 1–2 грудня 1990 р. В Києві відбувається установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (в підготовчих документах – Українська партія демократичної згоди).
У жовтні 1990 р. II Всеукраїнські збори Руху вносять принципі зміни у свою програму – проголошується як мета повна незалежність України, зникла згадка про «соціалізм» тощо
Отже, досвід формування багатопартійності в Україні ще раз підтвердив обґрунтованість двоетапної схеми переходу від тоталітаризму до демократії, де на І етапі відбувається об'єднання всіх значний опозиційних груп для боротьби з комуністами, а на II етапі – диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі.
Навесні 1990 р. поряд із націонал-демократичною почали поступово заповнюватися решта проміжків політичного спектру в Україні: від лівих до правих. Від 1989 р. в Україні заявило про себе 20 партій загальноукраїнського масштабу та близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Це – анархо-синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, Марксистсько-робітничої партії – партії диктатури пролетаріату та інших. З'явилися також і первинні організації різного роду екзотичних партій (наприклад, міжнародної партії друзів пива, партії нормалістів тощо). Станом на 1.01.1932 р. офіційний статус (без КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 р. й заборонена після серпневого заколоту) мало и партій, а також 189 громадських організацій. Така часова прив'язка процесу утворення партії до терміну виборів свідчить про прагматизм українських політиків у ставленні до потреби виникнення політичних партій. У партіях вони вбачали передусім найбільш придатний інструмент в боротьбі за політичну владу.
Становлення багатопартійності в Україні відбувалось у складних умовах боротьби з тоталітарними традиціями й політичними силами, що їх відстоювали. Це протистояння було особливо гострим навколо питання про механізми формування інститутів влади. Закон про вибори, на основі якого мав формуватися вищий законодавчий орган держави – Верховна Рада, – був складений таким чином, що надавав переваги контрольованій комуністами владі і, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У спеціально прийнятій резолюції установчого з'їзду НРУ «Про майбутні вибори в республіці» зазначалось, що згідно з прийнятим законом «право на місце в органах влади України має лише той, хто присягає на вірність ідеалам застою».
У законі, зокрема, містилися такі норми, як надання окружним комісіям права на добір кола кандидатів шляхом оцінки їхніх платформ, обмеження права установ на висунення кандидатів залежно від їх кількісного складу, обмеження форм агітації та фінансування виборчої кампанії та інші.
У контексті боротьби з зазначеними умовами ведення виборчої кампанії Рух та Український депутатський клуб розробили альтернативний проект Закону про вибори, який, зрозуміло, не був прийнятий. Закріпивши юридично для себе переваги у виборчій кампанії, «партія влади» розраховувала на успіх.