З одного боку, редистрибуція не сприяла автоматичній концентрації багатств і надлишків їжі в еліти. Збагачення вождів й їхнього оточення відбувалося опосередковано. Роздаючи суспільний продукт від свого імені, вождь підвищував тим самим свій престиж, а общинники змушені були робити відповідні подарунки, як правило, що перевершували по обсязі первісний дарунок. Таким чином, процес ішов по наростаючі. З іншого боку, за виконання суспільних функцій вождь одержував частину колективного прибавочного продукту для особистих потреб, забезпечення домочадців і слуг і на "представницькі витрати". Спочатку ця частина була невелика, але поступово вона зростала. У ряді найрозвиненіших ієрархічних структур того часу правителі використали зроблений народом продукт винятково на власні потреби. Можливості маніпуляції із суспільним продуктом прямо або побічно приводили до того, що вожді могли відкривати або прикривати суспільну "годівницю" - заохочувати одних і стримувати інших. Це підсилювало залежність найближчого оточення від правителя.
Важливо відзначити, що редистрибуція характерно не тільки для традиційних суспільств. У СРСР, наприклад, існувала система особливих магазинів і спецрозподільників для "номенклатури", де товари вищої якості продавалися за заниженими цінами. Інші громадяни задовольнялися звичайними магазинами з їхніми невигадливими асортиментами (найбільш дефіцитні товари розподілялися ще на базах і складах магазинів або з-під прилавка по так називаному блаті). Ще в роки громадянської війни по указі В.И. Леніна були створені спеціальні магазини для обмеженого числа осіб.
4.3 Контроль над ресурсами
Серед політантропологів найбільше послідовно роль цього фактора відстоював М. Фрід. У його еволюційній схемі головним критерієм завершального етапу первісності (стратифіковане суспільство) був нерівний доступ до основних економічних ресурсів. У тім або іншому ступені важливість цих механізмів для посилення влади вождів підкреслювалася багатьма іншими авторами. Дана теза добре підтверджується й численними етнографічними прикладами. На Гавайях вожді контролювали або активно втручалися в перерозподіл земельних ділянок. За виконання посередницьких функцій вождь користувався часткою прибавочного продукту, що зберігався на суспільних складах. Влада ольмекських вождів багато в чому ґрунтувалася на контролі над високопродуктивними терасовими землями. Приклади подібного роду демонструють також карибські, амазонські вождества (chiefdoms), засновані на інтенсивному землеробстві в алювіальних річкових долинах. У число ресурсів "обмеженого доступу" входили не тільки землеробські ділянки, але й озера, багаті рибою, пасовища із соковитою травою й т.д. Така практика могла поширюватися й на ресурси, не зв'язані прямо з видобутком або виробництвом їжі. П. Рік наводить приклад того, як еліта одного з "чифдомов" намагалася впливати на сектор керамічного виробництва, контролюючи території, багаті глиною.
Як контроль над ресурсами міг збільшувати владу правителів архаїчних і традиційних суспільств? По-перше, наявні ресурси правитель міг передавати в користування, "дарувати" своїм підданим (так само, як і прибавочний продукт), підвищуючи тим самим свій престиж, а згодом і своє економічне становище. По-друге, він міг залучати підданих до обробки суспільних або ресурсів, що перебувають у його розпорядженні, під яким-небудь пристойним приводом. По-третє, правитель мав право на кращу частку ресурсів: самий родючий шматок землі, самі гладкі пасовища, найбільш багатою рибою або молюсками частина ріки або озера.
У цілому керування, контроль і перерозподіл варто розглядати як різні сторони процесу монополізації суспільно-корисних функцій. Вождь і його оточення, володіючи інформацією й ключовими важелями розподілу ресурсів і зробленого прибавочного продукту, виступають як ідеологічних власників засобів виробництва й прибавочної праці. Однак ця "власність" умовна так само, як "власність" бюрократів при державному способі виробництва, вона проізводна від функції влади] і залежить від місця в ієрархії керування суспільством.
Проте, навіть не володіючи ресурсами, носії традиційної влади намагаються ідеологічно обґрунтувати свої права на них. А. Соутхалл, що спеціально вивчав це питання, думає, що приватизація ресурсів початку здійснюватися на стадії вождества через зародження символічно-ритуального нерівності стосовно них, ритуальну монополію верхів на засоби виробництва й заміну останньої реальними приватновласницькими відносинами. І саме в той момент, коли еліта ідеологічно монополізує ресурси й засоби виробництва, на думку А. Соутхалла, з'являються зародкові форми ранньої держави.
4.4 Контроль над обміном і торгівлею
Обмеження доступу до зовнішньоторговельної діяльності - універсальна риса, характерна як для надлокальних первісних суспільств, так і для ранніх держав. У вождествах право обміну належало, як правило, тільки його правителеві або також главам ведучих линиджей. Це робило розрив у статусі між елітою й простими общинниками ще більш відчутним. Одержуючи через границю своїх володінь рідкі й дивовижні товари й розподіляючи їх у суспільстві, ієрарх контролював редистрибутивну мережу, підвищував свій престиж і збільшував вплив на підданих. У той же час зовнішню торгівлю можна розглядати як один зі способів конкуренції еліти, що приводить до підвищення позицій більше щасливих вождів і до формування широкої мережі династичних шлюбів, васальних і союзницьких відносин. Правителі, чиї вождества й ранні держави були розташовані осторонь від головних торговельних артерій, вели війни за контроль над ключовими пунктами обміну. У той же час торгівля не була провідним чинником політогенеза. Вона сприяла трансформації вождеств у ранні держави тільки з виникненням широкої торгово-обмінної мережі; влада еліти більше залежала від керування економікою й контролю над озброєнням.
4.5 Контроль над ремісничим виробництвом
Контроль над обміном інтенсифікує й контроль над виготовленням предметів престижного споживання, призначених як для особистих потреб вождів, так і для зовнішнього обміну. Існує безліч підтверджуючих це археологічних й етнографічних прикладів. Однак не слід забувати, що ремісниче виробництво у вождествах розвинене ще порівняно слабко й, отже, вожді можуть здійснювати контроль тільки над виробництвом невеликого числа найбільш престижних речей.
Правителі вождеств прагнуть також тримати під контролем виготовлення знарядь праці й озброєння. У поселеннях індіанців камилюї більшість обсидіанових знарядь концентрується в господарствах еліти. Тробрианські вожді контролювали імпорт каменів, що застосовувалися для виготовлення сокир. З появою залізних знарядь, коли на великих просторах Європи, Азії й Африки поширюється землеробська економіка, починається контроль над їхнім виробництвом і розподілом. Іноді контроль над "продуктивними технологіями" здійснювався й за допомогою прямого залучення еліти в ремісниче виробництво. Не випадково в ряді регіонів (Скандинавія, Британія, Полінезія, Південна Африка) вожді й королі повинні були володіти ковальським ремеслом; у Полінезії вожді практикували таку престижну форму ремісничої діяльності, як виготовлення човнів і різьблення по слоновой кістки. У майя зроблені представниками влади предмети мистецтва служили символічними маркерами вищих груп населення.
4.6 Війна й військово-організаційні функції
Війна є ще одним важливим фактором, що потенційно сприяє політогенезу. Споконвічно - як "війна всіх проти всіх" - вона була названа Т. Гоббсом причиною виникнення держави; Г. Спенсер думав, що війна була механізмом ендогенного розвитку й у той же час сприяла підпорядкуванню одних суспільств іншим. Останнє положення вилилося в особливу "завойовницьку" теорію, відповідно до якої держава виникав як наслідок експансії більше сильних груп (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, К. Каутский й ін.). Особливо часто вказувалося на роль у цих процесах войовничих кочівників-скотарів. Зокрема, згідно "обмежувальної" теорії Р. Карнейро, генезис держави зв'язаний, головним чином, з ростом населення й конкуренцією за ресурси, що приводить до множення конфліктів і війн. Природний вихід із цього - введення політичної ієрархії, що, з одного боку, закріплює панування перемігших у конфліктах груп, і, з іншого боку, інтенсифікує виробництво для дозволу демографічних й економічних проблем.
Роль військового фактора багаторазово обговорювалася в спеціальній літературі. У цей час більшість дослідників схиляються до думки, що хоча війна теоретично й не ставиться до обов'язковим складової політогенеза, у реальності багато хто вождества й ранні держави утворювалися саме за рахунок завоювань.
Важливо розглянути, як саме війна сприяла концентрації влади в руках військових вождів, правителів вождеств і ранніх держав. Насамперед, війна була важливим джерелом доходів правителя і його найближчого оточення: по-перше, це награбовані предмети престижного споживання й прикраси; по-друге, це захоплені бранці, які могли використатися в господарстві вождя, для культово-церемоніальних потреб, даруватися, продаватися, обмінюватися й т.д.; по-третє, це завойовані землі (як правило, разом з населенням). Оскільки військові придбання рідше піддавалися престижному перерозподілу, чим результати безпосередньої економічної діяльності, то контроль над ними підсилював владу військових проводирів.
Крім цього, у традиційних суспільствах з низькою вертикальною мобільністю участь у війнах для основної маси населення (особливо для осіб з низьким спадкоємним статусом, маргиналов і молоді) - чи не єдиний спосіб підвищити своє положення в суспільстві. Нерідко саме тому біля правителів вождеств або військових проводирів (при функціональній розмежованості еліти) поступово концентруються професійні воїни - дружина, що слабко пов'язана із традиційними суспільними структурами й орієнтована на особисту відданість командирові. Цілком зрозуміло, що опора лідера на особисті зв'язки зі збройними, дисциплінованими й нерідко молодими прихильниками - вагомий аргумент у політичній боротьбі. Досить послатися на добре відомі приклади приходу до влади російських царів Івана IV і Петра I. Нарешті, у традиційних державах, що вже сформувалися, армія могла бути ефективно використана для придушення внутрішнього сепаратизму, повстань мас і репресій.