Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці. Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси" з Малоросією", в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та ін.
Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.
Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть Дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному грунті.
Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.
З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.
Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.
Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою "Руська правда" і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з північними конституціоналістами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.
На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.
Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845— 1846 рр. виникла таємна організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркевич, вчитель Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кінцева мета — створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.
У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814-1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять
українців.
Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка б могла стати складовою єдиної панслов'янської спільності.
Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене селянство до "сокири".
У середині XIX ст. політичний устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного удару, що породив сумніви в його ефективності та могутності. Зміни та реформи, запроваджені в Австро-Угорщині та Росії відповідно у 1848 та 1861 р., лишили недоторканими старі засади політичної влади. Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Україні діяли такі видатні представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Ковальський, І. Фесенко та ін. Вони вважали, що, на відміну від Західної Європії, в Росії капіталізм не розвивається і що країна прийде до соціалізму через селянську общину. Звідси віра народників у можливість зміни політичної влади шляхом селянської революції і визнання селян головною рушійною силою політичного розвитку країни.
Поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Сергій Подолинський, Павло Грабовський, Леся Українка та інші революціонери-демократи .
Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім'ю до держави. Від держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої федерації.
М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в основі якої — боротьба за конституцію. Пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі повинен бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Передбачалося місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амністії політичним в'язням, право громадян об'єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.
Стоячи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, але при цьому вважав за потрібне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів влади проголошенням недоторканості прав особи, національності й організацією місцевого самоврядування.
Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи з різними точками зору на історичні факти, розробляючи основи майбутнього політичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки України.
Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися під впливом революційно-демократичних традицій української культури, особливо творів Т. Г. Шевченка і декабристів. Історію суспільства С. Подолинський розглядав як закономірний і прогресивний процес заміни одного суспільно-політичного ладу іншим. Як революціонер-демократ він був переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щасливе життя. Цей перехід він пов'язував з політичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити ж політичний лад шляхом індивідуального терору вважав неможливим, терористичні акти виправдовував лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських переслідувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх гнобителів, то його перемога буде забезпечена, і ніякі сили не зможуть його зупинити, "бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме, як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість одної відрубленої голови зараз виростають дві Другі".
Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не визнавав за необхідне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.
Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших народів виступав Павло Арсенович Грабовський (1864—1902). У своїх публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську реформу, внаслідок якої селяни залишилися "без жупана, без онуч і підошв".
Чільне місце у розвитку української політичної думки належить Іванові Франку (1856—1916). Його світогляд формувався в умовах наростаючого визвольного руху трудящих за соціальне і національне визволення. Беручи активну участь у цьому русі, він наполегливо вивчав досвід політичної боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революційних сил, зокрема робітничого класу.
Нове, соціальне справедливе суспільство І. Франко пов'язував з перемогою народної революції, яку доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас він не відмовлявся від збройної боротьби, коли це стане необхідним. "А як війна кривава понадобиться, — писав він, — не наша буде в тім вина".