Сутність лібералізму (стр. 1 из 2)

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра політології

Реферат

з курсу «Політологія»

на тему: «Сутність лібералізму»

Виконав:

студент 2 курсу,

спеціальності ЕЕП203, 3 групи

Снєгірьов М.О.

Київ – 2010

План

Вступ

1. Ліберальний – Liber (лат.) – вільний

2. Розвиток ліберальної думки, історичні етапи

3. Розвиток лібералізму у світі

Висновки

Список літератури

Вступ

В цій роботі я обрав таку політичну течію, як лібералізм. На мою думку це одна з найактуальніших проблем, серед існуючих. Оскільки нині існуючі державні утворення мають ознаки лібералізму. Саме ознаки, оскільки в цій роботі стоїть питання про той лібералізм до якого прагне дорости кожне суспільство. Схоже де що на «утопію» К. Маркса, що до комунізму.

Перш за все розглянув сам корінь течії, ідеології. Її трактовка в різних епохах.

Далі більш детально сама еволюція лібералізму як політичної течії з схематичною візуалізацією.

Останнім питання розглянуте саме питання лібералізму в світі с точки зору Френсіса Фукуями Йосіхіро.

1. Ліберальний – Liber (лат.) – вільний

Лібералізм, течія, в корені якої розуміється поняття, свобода. Інакше кажучи, свобода слова, рівноправність. Проте його трактовка в різні епохи і різних кутках світу мала своє значення.

Більш детально, саме слово «ліберальний» походить від лат. liber («вільний»). Тит Лівій в «Історії Риму від заснування міста» описує боротьбу за свободу між класами плебеїв і патриціїв. Марк Аврелій у своїх «Міркуваннях» пише про подання «про державу, до закону, рівним для всіх, де визнаються рівність і рівне право на мову; також про єдинодержавію, яке все більше шанує свободу підданих».

В епоху італійського Відродження ця боротьба поновилася між прихильниками вільних міст-держав і Папи Римського. Нікколо Макіавеллі в своїх «Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія» виклав принципи республіканського правління. Джон Локк в Англії і мислителі французського просвітництва сформулювали боротьбу за свободу в термінах прав людини.

В російську мову слово «лібералізм» прийшло в кінці XVIII століття а з французького фр. libéralisme і означало «вільнодумство». Негативний відтінок до цих пір зберігся в значенні «зайва терпимість, шкідлива поблажливість, потурання» («Новий словник російської мови» під ред. Т. Ф. Єфремова). В англійській мові слово liberalism також спочатку мало негативний відтінок, але втратила його.

Американська війна за незалежність привела до виникнення першої нації, яка розробила конституцію на основі ідеї ліберальної держави, особливо ідеї, що уряд керує державою за згодою керованих. Французька буржуазія також спробувала створити уряд на основі ліберальних принципів під час Великої французької революції. Автори іспанської конституції 1812 р., що знаходилися в опозиції по відношенню до іспанського абсолютизму, ймовірно, першими ввели у вживання слово «ліберал» для позначення прихильників політичного руху. Починаючи з кінця XVIII століття а, лібералізм став однією з провідних ідеологій практично у всіх розвинених країнах.

Багато початкових спроб втілення ліберальних ідей мали лише частковий успіх і часом навіть приводили до протилежних результатів диктатура. Гасла свободи і рівності підхоплювали авантюристи. Між прихильниками різних інтерпретацій ліберальних принципів виникали гострі конфлікти. Війни, революції, економічні кризи та урядові скандали провокували масове розчарування в ідеалах. У силу цих причин, в різні періоди в слово «лібералізм» вкладався різний зміст. З часом прийшло понад системне розуміння основ цієї ідеології, які стали фундаментом для однієї з найпоширеніших на даний момент політичних систем у світі — ліберальної демократії. [2]

2. Розвиток ліберальної думки, історичні етапи

Мал.1

Класичні політичні ідеології в Європі починаються після Великої французької революції з протистояння консерватизм — лібералізм у питанні: чи можна змінювати усталений традиційний суспільний устрій

Ліберали, на відміну від консерваторів, вважали, що освічений розум здатний поліпшити суспільство. Тоді ж виникає і радикалізм, що прагне докорінної перебудови усіх суспільних інститутів.

Мал. 2

Після серії національних революцій 1848 року в Європі у радикалізмі починають виокремлюватися дві головні лінії — соціалізм та націоналізм. Обидва напрямки декларували перебудову суспільства в інтересах більшості: соціалізм — пригноблених, націоналізм — представників панівних націй. Одночасно в межах консерватизму починають домінувати мотиви захисту національних традицій та інституцій. Соціалізм та націоналізм остаточно виокремлюються як різні ідеологічні напрямки. Радикалізм як щось ідеологічно визначене припиняє існування.

Мал. 3

Виникає соціал-демократія як помірна форма соціалізму, що приймає основні цінності лібералізму. Водночас консерватизм, з одного боку, «лібералізується», а з іншого — набуває помірно націоналістичних рис 3.

Спочатку комунізм та фашизм являли собою крайні форми соціалізму й націоналізму відповідно. У період між світовими війнами вони набирають сили та перетворюються на самостійні політичні ідеології.

Мал. 4

У підсумку соціалізм як політична ідеологія припиняє існування. Він постає розтягнутим між соціал-демократією та комунізмом і перетворюється на етичний орієнтир. Те саме відбувається і на протилежному фланзі з націоналізмом та лібералізмом.

Виразно окреслюються дві осі етичних антиномій: соціалізм — націоналізм; лібералізм — підкорення єдиній волі. Після Першої світової війни кожний справжній політичний рух мав визначатися за двома осями. Час одновимірної політики завершився.

Поразка Німеччини та Італії у Другій світовій війні привела до того, що фашизм перестав існувати як діюча політична ідеологія. Подібно до лібералізму, націоналізму та соціалізму він перетворився на певний етичний орієнтир, причому протилежний до лібералізму.

Мал. 5

Пізніше для нього придумали синонім — тоталітаризм. У свою чергу, місце фашизмуна ідеолого-політичному полі посів солідаризм (католицькі області Німеччини, Італії тощо).

З погляду ідеології Другу світову війну можна тлумачити як війну лібералізму з фашизмом. Перемога ліберальних цінностей виявилася такою переконливою для буржуазної Європи, англомовної Америки, Австралії, Нової Зеландії та Ісландії, що наприкінці ХХ сторіччя в цих країнах вони постали вже як загальнолюдські. Такою ж загальнолюдською цінністю стає неприйняття фашизму.

З іншого боку, до 70-х років у Європі остаточно перемогли і соціалізм, і націоналізм — у тому сенсі, що не залишилося ані пригноблених класів, ані пригноблених націй. Причому це стало можливим лише завдяки цілковитій перемозі лібералізму. [4]

Мал. 6

3. Розвиток лібералізму у світі

Ми - члени міцних, багаторічних ліберальних демократій - стикаємося з незвичною ситуацією. Кілька поколінь тому чимало поважних людей були впевнені в наближенні щасливого соціалістичного майбутнього, коли буде скасовано приватну власність та капіталізм, а саму політику - в той чи інший спосіб «знято». Натомість сьогодні хтозна, чи можемо ми уявити світ, радикально кращий за наш власний, чи уявити майбутнє, що за своєю суттю не є демократичним і капіталістичним. У цих межах, звісно, багато що можна поліпшити: ми можемо збудувати житло тим, хто його позбавлений, надати нові можливості меншинам та жінкам, поліпшити механізми конкуренції та створити нові робочі місця. Ми також можемо уявити майбутні світи, значно гірші за ті, що їх ми зараз знаємо, де національна, расова або релігійна нетерпимість штовхають суспільство назад, де людство придушене війною чи екологічною катастрофою. Однак неможливо уявити собі світ, істотним чином відмінний від сучасного та водночас ліпший за нього. Інші, менш свідомі епохи також вважали себе найліпшими, однак ми доходимо цього висновку, немов змучені від пошуку альтернатив, які, за нашими сподіваннями, мали б бути кращими від ліберальної демократії [1].

Ця ситуація та масштаби сучасної всесвітньої ліберальної революції спонукають нас поставити таке питання: ми просто стаємо свідками тимчасового злету у долях ліберальної демократії чи маємо справу з тривалою моделлю розвитку, що згодом просуватиме всі країни в напрямі ліберальної демократії?

Зрештою, цілком можливо, що сучасний ухил у бік демократії є лиш етапом у циклічному процесі. Досить поглянути на кінець 60-х - початок 70-х років, коли Сполучені Штати зазнали кризи, викликаної В'єтнамською війною та Вотергейтським скандалом. Увесь Захід був втягнутий до економічних проблем, що стали наслідком нафтового ембарго країн ОПЕК; більшість латиноамериканських демократій були скинуті серією військових переворотів; і здавалося, що не- або антидемократичні режими процвітали по всьому світові - від Радянського Союзу, Куби та В'єтнаму до Саудівської Аравії, Ірану та Південної Африки. Тож з яких причин ми маємо сподіватися, що ситуація 70-х чи, що гірше, 30-х - з їхнім зіткненням агресивних антидемократичних ідеологій, не відтвориться знов?

Мало того: хіба не можна стверджувати, що сучасна криза авторитаризму - лише випадок, рідкісне розташування політичних планет, що у найближчу століття вже не повториться? Адже уважне вивчення падінь авторитарних режимів у 70-х та 80-х роках XX століття надаватиме безліч прикладів, що засвідчуватимуть акцидентальну природу цих подій. Що більше ми знаємо про певну окрему країну, то більше ми свідомі того «виру зовнішніх випадковостей», що відрізняють її від сусідів, та зовні випадкових обставин, що привели, зрештою, до демократії". Все могло б відбуватися по-іншому: 1975 року португальська Комуністична партія могла б виявитися переможницею, а Іспанія могла б пройти повз демократію, якби король Хуан Карлос не провадив такої вмілої та узгоджувальної політики. Ліберальні ідеї втілюються лише певними особистостями; їм не властива аніяка сила, незалежна від діяльності конкретних людей. Якби Андропов чи Черненко прожили довше, якби сам Горбачов був дещо іншою людиною, то хід подій в Радянському Союзі та у Східній Європі між 1985 та 1991 роком був би цілком іншим. Якщо дотримуватися нині популярної тенденції в суспільних науках, можна навіть стверджувати, що непередбачувані політичні чинники на кшталт лідерських здібностей та громадської думки домінують у демократичному процесі та напевне зумовлюють унікальність будь-якої ситуації — і в її ході, І в результаті.