Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas – тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.
Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.
Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.
Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.
Процедурний підхід виходить з того, що демократія – це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина – один голос ", принцип більшості).
Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.
Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.
Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.
Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.
Головні положення цієї теорії такі: залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення; поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві); децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії; спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.
Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.
Ця теорія включає в себе такі положення: суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами; групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу; визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень; в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії тощо; політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами; держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.
Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роlі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія – це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.
Поліархія як політичний режим включає в себе: політичну конкуренцію і участь; політичний плюралізм; право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами; політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел; право опозиції заперечувати рішення уряду; вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.
Це трактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою широкої залученості громадян у політичний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" американський політолог обґрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.
Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.
Ключовими моментами даної моделі демократії є чотири принципи: максимальна автономність кожної групи при вирішенні своїх внутрішніх питань; пропорційне представництво в органах влади і в розподіленні ресурсів; коаліційний уряд; принципи взаємного вето, що гарантує меншинам додаткові механізми захисту власних інтересів.
Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.
Висновки
Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.
Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.