Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.
Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.
Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже “свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління”. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.
Однак врядування не може дати універсальних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються сучасні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.
Демократія завжди є “роздоріжжям”, оскільки вона – це система свободи, система, для якої нема нічого абсолютного. Демократія є свободний простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947 р.: «демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші».
Висновки
Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направлення політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя.
Форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:
– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
– аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
– олігархія – влада небагатьох багатих;
– тімократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
– теократія – влада церкви;
– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;
– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
У сучасному світі диктатура, що може бути основою політичного режиму, є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим –це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державноготаполітичного устрою, стану прав і свобод тощо.
Список використаних джерел
1. Авторитаризм в современном мире // Латинская Америка. –1990. –№2. –С. 19-24.
2. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навч. посіб. / С.М. Тимченко, С.К. Бостан та ін. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.
3. Алексеев С.С. Сила демократии и права человека // Человек и политика, Ташкент. – 1991. – № 7. – С. 34-44.
4. Андерсон Р.Д. Тоталітаризм: концепція чи ідеологія // Полис. – 1993. – № 3. – С. 10-14.
5. Андреев В.Ю. Греческий полис – М., 1976. – 216 с.
6. Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // Социально-политические науки. – 1992. – № 2. – С. 12-14.
7. Аристотель Афинская полития. – М., 1937. – 286 с.
8. Аристотель. Політика. – К.: Вища школа, 2001. – 94 с.
9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. – М.: Наука, 1993. – 115 с.
10. Боннар А. Греческая цивилизация.– М., 1993. – 212 с.
11. Виппер Р.Ю, Васильев А.А. История древнего мира. – М., 1994. – 568 с.
12. Вятр Е. Восточная Европа: судьбы демократии // Социс. – 1992. – №1.– С. 6-18.
13. Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии. – Т. 1. – Таллинн, 1991. – С. 32-44.
14. Гайда А.В. Власть и человек. – М.: Мир, 1991. – 408 с.
15. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 12. – С. 108-114.
16. Галкин А.А. О фашизме – его сущности, корнях, признаках и формах проявления // Политические исследования. – 1995. – № 2. – С. 17-30.
17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.– 645с.
18. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. – Львів: Кальварія, 2004. – 262 с.
19. Гуггенберг Б. Теорія демократії // Поліс. – 1991. – № 4. – С. 11-14.
20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270 с.
21. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Норма, 1992. – 158 с.
22. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений [О формах власти: правовая, политическая, моральная] // Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 3-11.
23. Демократия и тоталитаризм. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1993. – 132 с.
24. Демократия и тоталитаризм: материалы дискуссии // Свободная мысль. – 1991. – № 15. – С. 30-45.
25. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. – 1994. – № 6. – С. 15-23..
26. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С. 3-11.
27. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М.. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
28. Западная демократия. Основы стабильности: Научно-аналитический обзор. – М.: Владос, 1990. – 228 с.
29. Зеркин Д.П. Основы политологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 358 с.
30. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. – 1997. – № 6. – С. 146-163.
31. Кельман М. Десять засад демократії // Право України. – 1996. – № 8. – С. 7-10.
32. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С 42-28.
33. Клітченко О. Ефективність влади і політична реформа // Політика і час. – 2004. – № 6. – С. 55-64.
34. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – 2008. – № 6. – С. 35-38.
35. Ковлер А.И. Исторические формы демократии, проблемы политико-правовой теории. – М.: Наука, 1990. – 256 с.
36. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.
37. Копєйчиков В.В. Історія вчень про державу та право. – К.: Клас, 1997. – 271 с.
38. Латигіна Н. До визначення феномена демократії // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3. – С. 20-29.
39. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2. – С. 68-77.
40. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. – 2000. – № 1.– С. 97-107.
41. Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. – 2000.– № 2. – С. 16-18.
42. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. – К.: Професіонал, 2004. – 335 с.
43. Лотюк О. Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід) // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 12-14.
44. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005.– № 7. – С. 25-29.
45. Основи демократії: Навч. посібник / За заг. ред. А. Колодія. – К.: АйБі, 2002. – 684 с.
46. Основы политической науки. Учебное пособие. / Под ред. проф. В.П. Пугачева. – ч. 1, 2. – М., 1993. – 312 с.
47. Очерки политологии. Учебное пособие. – Харьков, 1993. – 247 с.
48. Пахоленко Н.Б. От тоталитаризма к демократии: о функциях государства в переходный период // Политические проблеми теории государства. – М., 1993. – С. 44-48.
49. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государства. – Л.: Право, 1971. – 457 с.
50. Покровский М.М. Этюды по афинской политии Аристотеля. – М., 1993. – 184 с.
51. Політологія / За загальною редакцією І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998. – 412 с.
52. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.