Західний політолог Е. Фромм (Э. Фромм. Бегство от свободы. Человек для себя. Пер. с англ. — М.:АСТ:АСТ МОСКВА,2006) вважає, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в такому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Дж. Шумпетер («Теория экономического развития» (1911, 1912)) називає владою можливість користуватися результатами зазначеного впливу. Дехто стверджує, що влада — це стосунки між людьми або групами людей, сутність яких полягає у можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.
Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Р. Мілс у праці «Влада еліти» прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово [8, 74].
Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але ж від цього ця організація не стає владною.
Виходячи із вищезазначеного, можна дати таке тлумачення влади: у загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насилля [17, 32].
Влада як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Аналіз феномена влади дозволяє зробити висновок, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.
Тип влади можна визначити зважаючи на існуючий у державі соціально-політичний устрій, а саме: тоталітарний, авторитарний або демократичний. Кожен із типів складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди, у свою чергу, можна класифікувати за видами. У сфері політики, наприклад, існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
Політична влада як один із найважливіших її виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й в інших складових частинах соціально-політичної системи: в межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій тощо [8, 104].
На відміну від політичної влади, державна не обов’язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можливе застосовання ідеологічних, економічних та інших засобів впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її наміри.
Державна — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення, спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення своїх цілей і завдань.
Влада створюється і функціонує у суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій і провідних суспільних організацій; середньому (або проміжному) рівні («мезорівні» — за західною політичною термінологією), тобто у регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні стосунків між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоуправління. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління [19, 28].
Сьогодні в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, в тому числі й політичного. У межах державної влади як цілісного організму йде внутрішній поділ влади із тим, щоб кожна з її гілок була відносно незалежна від інших, а всі разом створювали систему «стримувань» та «противаг», що гарантувало б від зловживання владою. Ось чому, у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» [13, 54].
Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу [15, 205].
Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.
У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.
Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами [16, 412].
Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.
Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:
- рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);
- рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;
- громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;
- громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;
- професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);
- політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери [11, 45].
Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.
Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.
Політична орієнтація — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.
Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на дерехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності [19, 142].