Дещо інші підходи до з’ясування стабільності випливають із «соціальної теорії організації». В її виникненні було два напрями:
Раціональний — від Р. Міхельс в 1911 році в роботі про соціологію німецької соціал-демократії стала вихідним пунктом для багатьох наступних досліджень в області соціології партії, і ця піддисципліна емпірично розширювала теорію еліт. Передбачався підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її в розрахунку на потреби виробництва.
Природний — від О. Конта. В своїй роботі "Курс позитивної філософії" наголошував на саморегулюючих властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив, ресурси та інформацію [13, 67].
Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Г. Саймон, Ф. Селзник, та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань, політичної кон´юнктури, дефектів правової системи. Водночас передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів. Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група, то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної стабільності.
Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб’єктів владних відносин [18, 129]. Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв’язків, їй властиві дві риси:
- характеризує власне політичну систему — рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.
- взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя.
У цьому випадку суб’єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого — інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості. Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.
Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.
Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги [33, 147].
У суб’єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби.
Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до середовища, що змінюється [22, 116].
Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві і ліві екстремістські групи, середні шари якоюсь мірою знімають соціальну напругу, а отже, упереджують політичні конфлікти.
До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.
Важливу роль грає забезпечення політичної спадкоємності. В широкому розумінні слова йдеться про спосіб заміщення або передачі політичної влади від одного індивідума, уряду або режиму іншим. В. Кольверт зазначає, що в більш вузькому розумінні спадкоємність співвідноситься з таким законодавче встановленим процесом передачі влади, який дає змогу уникнути кризових ситуацій, що виникають у подібних випадках, і тримати цей процес під контролем.
Існуючий порядок політичної спадкоємності сприяє стабілізації, а також адаптації політичних систем, режимів до нових умов. В. Кольверт наголошує, що здатність політичної системи чи режиму здійснювати послідовну і контрольовану передачу влади є індикатором політичної стабільності, а політична спадкоємність — важлива риса практичної політики [11, 209].
Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною, її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою самовідтворення демократичних режимів.
Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність, про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах. Проте це стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування «соціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується розпадом соціуму, національною катастрофою. Про це свідчить не тільки доля нацистської Німеччини. Бачимо, до якої гострої кризи, посилення економічного, політичного і соціального хаосу призвів застій у колишньому СРСР [18, 24].
Конструктивна політична стабільність не є абсолютною. Взагалі надто високий ступінь стабільності будь-якої системи, в тому числі політичної, зменшує її життєздатність. Вона може бути наслідком жорстокого опору змінам. Зворотний бік цього стану — нездатність адаптуватися до змія, що призводить до загибелі системи. Сказане повною мірою стосується тоталітарних режимів. Тому політичний процес включає в себе вдосконалення політичної системи, а отже, її певну корекцію відповідно до змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Оскільки такі зміни відбуваються еволюційно, без політичних катаклізмів, то можна вважати, що панує стан політичної рівноваги, тобто забезпечення оптимального співвідношення спадкоємності (ідентичності) і модифікації, зумовлене дією внутрішніх і зовнішніх імпульсів.
Із позицій структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.) такої стабільності достатньо. Вона відповідає вимозі стійкого і «нормального» функціонування системи. Але по суті йдеться про виправдання і раціоналізацію існуючого. Поза тим розвиток політичного життя, його адекватність політичним інтересам вимагає і якісних змін як умови рівноваги.
Не можна не враховувати, що сама стійкість політичної рівноваги може бути неоднакова в різних ланках суспільної організації. Так, при загальному для суспільства стані стабільності, політичного спокою ймовірна її відсутність у житті тих чи інших політичних партій, суспільно-політичних рухів. Наприклад, нині при загальній політичній стабільності в країнах Заходу гостру кризу переживають деякі комуністичні партії, загалом робітничий і комуністичний рух. Або ж парламентські баталії не порушують у цілому зрівноваженість політичного життя країни [28, 141].