Політична діяльність приводить у рух важелі, які визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів діяльності суспільства.
Будь-яка людська діяльність, а тим паче політика повинна бути цілеспрямованою. Ціль як фокус відображає ту модель дійсності, на реальне відтворення якої мусить бути спрямована політична діяльність. Цілі як близькі, так і далекі, завжди вимагають серйозних зусиль партій, держави, їх визначення встановленню пріоритетів з метою реалізації. Практика засвідчує, що нехтування або ігнорування цього призводить до кризових явищ, інертності і пасивності людей у політичному житті.
Політична діяльність немислима без політичної інформації. Вона дає відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про влаштування влади і функціонування політичної системи та її ланок, про організацію управління, про розвиток демократії, про рівень політичної культури і політичної свідомості. Інформація охоплює також міжнародне життя. Недостовірність або фальсифікація політичної інформації спричинюється до збочень у політичній діяльності.
Соціально-політична діяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуванням влади. Здавалось би. на перший погляд, аналіз різноманітних організацій, які виконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, що належить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змоги розкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсь мірою формалізував би її.
Первинним і, мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи, нації, інші великі і малі політичні групи — це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадку спостерігався б поділ суспільства на малі та великі суб'єкти діяльності), але вона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктні можливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення; політичних структур — держави, партії, різноманітних громадських організацій.
На практиці простежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності. Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивності політичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністю власної активності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; діяльність у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичної системи або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна) діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючої політичної системи.
2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства
Слово «партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти або цілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначення політичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни «партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» — благородний союз друзів — «партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумачення увійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово «партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій і Ж.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.
Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.
Створення парламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загального виборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішили появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.
Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної та] економічної еліти.
Масові партії виникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а) поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбу за вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки 220 тис. чоловік, то 1883 — вже понад 4 млн.);
б) зростання організованості робітничого класу, усвідомлення ним своїх класових інтересів.
Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.
В сучасній політологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденного впливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави.
Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.
Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.
Звідси випливають і основні функції політичних партій:
· виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;
· формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;
· боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;
· участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;
· політичне виховання частини або всього суспільства;
· підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.
На відміну від політичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурно оформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існувати позаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу. Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації та рухи, очолити їх.
Громадсько-політичні рухи — це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця роль слугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню. Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала — стихійне й свідоме. У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені в суспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолі його постає організація, котра уособлює свідоме начало.
Таким чином, суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичних інтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, на захист інститутів і цінностей демократії — свободи особи, права на незалежність та ін.
Громадсько-політичні рухи характеризуються такими рисами:
а) об'єднують широкі кола населення навколо певної мети;
б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;
в) не є носіями єдиної ідеології;
г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.
Існує кілька класифікацій громадських організацій, суспільно-політичних організацій, суспільно-політичних рухів І політичних партій. Традиційно
їх поділяють на «лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.
Традиційно ж і правим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві — пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й у цьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо ліві перебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.
Однак подібні оцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.