Економічні проблеми. Серед раніше означених носіїв консервативної Ідеї в Україні ніхто спеціально не розглядав подібні питання. Єдиною тезою проходила економічна тематика у В. Луганського, С. Томашівського, В. Кучабського - у розумінні природного визнання вартісності приватної власності - як підвалини господарювання. Проте цікавим виглядає вивчення статей українського економіста-консерватора Михайла Тимофіїва. Свої дослідження на сторінках часопису "Хліборобська Україна" економіст присвятив вивченню ефективності впровадження консервативної національної валюти, системи взаєморозрахунків з Росією та іншим питанням. Тимофіїв запропонував забезпечити введення власної національної валюти - гривні - через підтвердження цукром та хлібом, а не золотом, як це традиційно заведено.
З огляду на це було створено інші інституції грошово-фінансової реформи. Як свідчать історичні дослідження економічних засад політики гетьманату П. Скоропадського 1918 року, багато ідей економістів консервативної орієнтації, і зокрема Михайла Тимофіїва, ефективно діяли в Україні. В українській політичній думці вагоме місце посідає концепція комунізму. Поза тим слід свідомо підкреслити, що йдеться саме про український комунізм, оскільки він змістовно принципово відрізнявся від традиційного російського (радянського) комунізму.
Український комунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроків своєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи: самостійність як умову комуністичної революції та те, що соціальні перетворення мусять іти в контексті національних. Маємо підстави говорити про кілька течій українського комунізму.
Одна з них народилася в українській соціал-демократичній робітничій партії. Ця ліва течія в УСДРП, відійшовши від своєї партії, певний період брала участь у радянському уряді, а потім ввійшла в Комуністичну партію України на першому з'їзді КПУ в Москві (5 - 15 липня 1918 року)- Всі представники цієї групи - Є. Неронович, П. Слинько. Є. Касяненко - обстоювали українську лінію й усіляко боролися за зміну нейтралістської політики КПУ. Є. Касяненко, для прикладу, брав участь у самостійницьких опозиціях в КПУ, проте організаційно ця течія нічого не змогла створити.
Другою важливою складовою українського комунізму стала течія всередині КПУ, що виникла на початку 1918 року при створенні першої радянської республіки. Микола Скрипник, Василь Шахрай, Сергій Мазлах І цілий шерег інших організаторів комуністичної партії в Україні бачили її самостійною структурою, яка на рівних правах входить до Ш Інтернаціоналу. Саме вони відіграли провідну роль на Таганрозькій нараді (19 - 20 квітня 1918 року)-, яка обговорювала перспективи пролетарської революції в Україні та засади комуністичної партії. Після дискусії на нараді було запропоновано два проекти резолюції:
— перший (Є. Квірінга): "Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з'їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії";
— другий (М. Скрипника та інших): "Створити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди та зв'язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (Інтернаціонал)".
Після поіменного голосування за пропозицію Скрипника висловилося 35, проти - 21, утримався - 1. Була запропонована й назва - Українська комуністична партія, що більше відповідало її самостійному характеру (пропозиція Василя Шахрая та інших), але вона не була підтримана.
Проте навіть таке рішення спричинило активне втручання ЦК РКП(б). який наполегливо рекомендував своїм колегам в Україні лише з тактичних міркувань оголосити в пресі про створення незалежної комуністичної партії України, але чітко йти, щоб на з'їзді було прийнято рішення про створення КПУ як складової частини РКП(б), Відповідна підготовка до з'їзду в Москві фактично спричинила орієнтацію більшості делегатів на рішення про статус КПУ, проте ціла група, очолювана Миколою Скринником, проводила лінію Таганрозької конференції.
Під час дискусії навколо проблеми можливості самостійного статусу КГІУ і ставлення до цього ЦК РКП(б) Є. Квірінг пояснив: "Негласна постанова ЦК, згідно з якою повинен бути офіційно український ЦК, а неофіційно він існує як обласний центр". У результаті обміну поглядами й, зокрема, під тиском справжньої точки зору ЦК РКП(б) Микола Скрипник знімає свій варіант резолюції і з'їзд більшістю приймає рішення про об'єднання партійних комуністичних організацій України зі своїм ЦК і зі своїми з'їздами для входження в єдину Російську компартію з підпорядкуванням у питаннях Програми загальним з'їздам РКП і загальнополітичних питаннях ЦКРКП.
Таким чином, уже на момент створення КПУ фактично не була українською ні за метою своєї діяльності, ні за організаційним типом засад, ні за етнічним складом. На час проведення першого з'їзду компартія України нараховувала чотири тисячі чотириста членів, з них лише 7 відсотків українців - це триста вісім членів партії.
Частина комуністів, що продовжувала обстоювати ідею самостійної української комуністичної партії, спробувала аргументувати слушність своєї позиції. Саме такою працею стала книга Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", яка вийшла в Саратові наприкінці 1918 - на початку 1919 року й пізніше стала платформою самостійницьких поглядів у комуністичних течіях КПУ та поза нею. Василь Шахрай вважав за недоцільне працювати в після з'їздівській КПУ і пропонував створити іншу партію. Вгорі, на обкладинці книги "До хвилі...", він зазначає видавця: "Українська Комуністична партія (більшовиків)", якої насправді на той час не існувало.
У подальшому ця праця залишилася як програма боротьби за повне національне й соціальне визволення українського народу. Василю Шахраю не вдалося її реалізувати, бо він був розстріляний денікінцями 1919 року, на Кубані. Співавтор - Сергій Мазлах - на себе ініціативи не взяв.
Ще як на одну течію слід дивитися на Українську комуністичну партію (боротьбістів) - УКП(б), яка свій родовід веде з березня 1919 року. Саме тоді частина українських соціал - революціонерів перейменувалася в Українську партію соціал-революціонерів комуністів-боротьбістів, а в серпні того ж року злилася з групою українських незалежних (лівих) ініціал-демократів і разом з ними утворила Українську комуністичну партію боротьбістів - УКП(б). Керівники боротьбістів - Гнат Михайличенко, Василь Елан Блакитний, Андрій Заливчий та інші - вимагали визнання себе в Комінтерні як незалежної і єдиної української секції. Проте така політика не могла довго протриматися і партія самоліквідувалася та злилася з КХ1(б)У навесні 1920 року.
До 1925 року діяла ще й Українська комуністична партія (УКП), що з січня 1920 року стала фактично легальною опозицією до більшовицького уряду в Україні. На відміну від боротьбістів, які походили від есерів, УКП була марксистською партією (походила від УСДРП), але стояла на засадах нової самостійної УРСР (лідери Андрій Річицький, Михайло Ткаченко).
З ліквідацією останньої опозиційної партії в Україні, якою була УКП (1925 рік), фактично на терені України не залишається організованої сили, яка б репрезентувала ідеї українського комунізму.
Комуністична партія України як територіальна, організаційна й політична складова Російської комуністичної партії більшовиків не була виразником Ідей українського комунізму. Політично КПУ чи КП(б)У в різні періоди ставили за мету створення пролетарської світової держави шляхом світової комуністичної революції, як зазначалося у Конституції РСФСР, УРСР до 1936 року, - організаційно, згідно з визнаним принципом демократичного централізму - повністю підпорядковувалися ЦК РКП(б), фактично на засадах територіальної організації. Крім того, до кінця 30-х років українці становили меншість у Комуністичній партії України. Так, за з'їздівською статистикою в липні 1918 року із 4,4 тисячі членів і кандидатів відсоток українців не перевищував семи. Така кількість українці в-комуністі в, можливо, вплинула на те, що на 11-му «жовтні і II1-му в березні 1919 р. з'їздах етнічні дані не публікувалися.
З кінця 30-х років частка комушетів-українців у компартії України швидко зростає. Але на гой час партійність стає вже необхідним; додатком для отримання доброї освіти, призначення на посаду.
Слід сказати, що після ліквідації УКП ідеї українського комунізму залишилися на рівні поглядів поодиноких державних та громадських діячів. Серед таких найбільш відомими були Микола Скрипник, Микола Хвильовий, що обстоювали ідеї прав українського суверенітету і спромоглися на певний розвій національної культури, освіти, науки в хвилини політики українізації України. Дуже цікавими виглядають статті Михайла Волобуєва про необхідність самостійності української республіки. Він вважав, що "економічне питання --центральна частина національної проблеми сучасності". Так, у праці "До проблеми української економіки" він па статистичному матеріалі доводив, що лише в 1924 - 1925 роках. близько третини всіх прибутків України було витрачено поза її межами.