Що ж до інститутів демократії, то це легітимні і легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Легітимність інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість – юридичне оформлення, узаконення.
Інститути представляють собою базові механізми, котрі роблять політичний устрій повноцінним та стабільним. Інститути демократії означають не просто взаємодію різних акторів та соціальних агентів, а за вираженням Г. О’Доннела, «впорядковані зразки взаємодії, котрі відомі, практикуються та визнаються (хоча і не обов’язково схвалюються) соціальними агентами, наміреними продовжувати цю взаємодію, підкорюючись при цьому визначеним нормам та правилам, закріпленим в цих зразках на формальній чи неформальній основі»[27].
Призначення демократичних інститутів, на думку Циганкова А.П., базується на тому, щоб вберегти демократію від еволюції в диктатуру, гарантуючи права меншості. Виходячи з цього, поряд із загальним, рівним та таємним правом прийнято виділяти й цілий ряд інших демократичних інститутів. Серед них традиційно прийнято звертати увагу на наступні:
1) наявність конституції, закріплюючої пріоритет прав особистості над державою та забезпечуючої схвалений громадянами механізм вирішення суперечок між особистістю та державою;
2) реально існуюче та функціонально працездатний розподіл влади по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) та по горизонталі (влада центру та регіонів);
3) свобода вираження політичних суджень та погоджена з цим наявність різноманітних джерел інформації;
4) свобода артикуляції політичних інтересів та погоджена з цим наявність багатопартійної системи.
Що ж, ми розглянули види інститутів демократії та їх завдання з погляду молодої російської демократії. Втім ми вже знаємо, вона привела Росію до авторитаризму, яку вони називають контрольованою демократією. Тепер поглянемо, які політичні інститути виділяє український науковець Скакун О.Ф.
Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління він називає такі:
1. Структурні:
2. - сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;
3. - депутатські фракції;
4. - депутатські комісії;
5. - народні контролери та ін.
6. Функціональні:
7. - депутатські запити;
8. - накази виборців;
9. - вибори;
10. - громадська думка та ін.
11. Структурно-функціональні (змішані):
12. - територіальна автономія;
13. - національна територіальна автономія.
14. Процедурно-регламентаційні:
15. - регламентація процедури виборів;
16. - регламентація порядку прийняття законів;
17. - регламентація порядку проведення референдумів та ін.
Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:
1. Імперативні – мають остаточне загально-обов’язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:
2. - референдум конституційний і законодавчий;
3. - вибори;
4. - накази виборців.
5. Консультативні – мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:
6. - референдум консультативний;
7. - всенародне обговорення законопроектів;
8. - мітинги;
9. - анкетування[28];
Інститути є тою ланкою, через яку безпосередньо створюється демократичний режим. Принципи демократії надають основу діяльності інститутів, останні ж будучи легалізованими та легітимними, виконують свої функції відповідно до волі народу.
РОЗДІЛ 4. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТІЇ
Функції демократії – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.
Оскільки демократія постійно розвивається, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.
Функції демократії можна поділити на ті, які розкривають зв’язок із суспільними відносинами та ті, які передають внутрішні функції діяльності держави.
До числа найбільш загальних функцій демократії можна віднести наступні.
Організаційно-політична – організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається в наявності організаційних зв’язків між суб‘єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями, трудовими колективами.
Регулятивно-компромісна – забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів демократії в цивілізованих межах співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктів демократії.
Суспільно-стимулююча – забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, облік і використання суспільної думки й активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв, тощо) при розробці і прийнятті державних рішень.
Установча – формування органів державної влади й органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).
Контрольна – забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до приписів нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).
Охоронна – забезпечення державними органами безпеки, честі й гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, попередження і припинення правопорушень.
Охоронна, контрольна та установча функції виражають внутрішні функції держави.
Принципово важливим для теорії демократії було обгрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії[29].
Наступний принцип ідеї представництва, обґрунтований Ш.-Л. Монтеск’є, згідно з яким народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка формується шляхом виборності. Виборність органів також виступає одним із принципів демократії.
Обов’язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії – мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії. Правління передбачає ще один принцип демократії – дотримання та охорону прав меншості.
Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади.
Одним з основних принципів демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно з ним, виконавча, законодавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте вони постійно взаємодіють і врівноважують одна одну[30]. Цікаво цей принцип трактує Мягкіх Ю.П.: «принцип поділу трьох незалежних влад сумісно з системою їх стримувань та противаг був введений для виключення скочування суспільства до монархії та анархії». Тож він виключає типу протиставлення «тоталітаризму» та «демократії», відповідно до якого якщо «тоталітаризм» споріднений з «монархією» та порядком, то, відповідно, «демократія» відповідає «анархії» та непорядку[31].
Одним з принципів демократії є вирішення питань більшістю голосів (на референдумі, в представницьких органах та ін.). Проте істинна демократія передбачає при цьому врахування інтересів меншості.[32] Принцип більшості складає суть народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу суверенітету народу вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку XX ст. ні одна з існуючих демократій не давала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні (для чоловіків) демократії. Принцип більшості здійснюється за допомогою прямої та безпосередньої демократії. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин – етнічних, політичних, релігійних та ін.
Принцип більшості в демократичному суспільстві доповнюється принципом права меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість створення опозиції в суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакомислення і не допущення його поширення серед населення. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї і програми в суспільстві. Це необхідно для того, щоб громадяни могли зіставляти і вибирати найбільш ефективні програми розвитку суспільства.