Проблема регіонального тиску на прийняття центром політичного рішення має для України велике значення, тому що тлумачення сучасної політики України багато в чому відрізняється в різних регіонах, якщо не сказати, що є прямо протилежним. Масовість демонструється через збір підписів, численні листи, дзвінки, телеграми в центр. Єдність краще демонструвати теле- і радіорепортажами з підприємств, селищ, мітингів та демонстрацій.
Рішучість краще розуміється центром, коли заходить мова про страйк або коли він починається. Це дуже модна сьогодні в Україні форма тиску. Забезпечення єдності й рішучості - обов'язок локальних еліт і міських економічних груп при координації з боку регіонального центру. Американці, досліджуючи регіональний вплив з боку штатів на федеральний уряд, відзначають, що легітимність влади міста, штату, простіше кажучи, "своєї домашньої влади" в очах населення вища, ніж федеральної, особливо у випадках сутичок правових, економічних та інших. Психоаналітики пояснюють це "інфантильним досвідом залежності". Ця закономірність проявляється особливо при низькій легітимності центральної влади та суперечних регіональних політичних орієнтаціях.
Дослідження процесу прийняття політичних рішень в Україні повинне враховувати групові й регіональні тиски як один з важливих формотворчих чинників, що впливають на діяльність політичного центру.
Проблема неформального впливу політика на прийняття рішень може розглядатися як проблема індивідуального впливу. Індивідуальний вплив може базуватися на груповому тиску, тобто впливає лідер через організацію ресурсів групи. З іншого боку, індивідуальний вплив лідера, навіть спираючись на групу, є результатом мобілізації його індивідуальних ресурсів. Д. Ронг відносить до індивідуальних ресурсів впливу вільний час, репутацію, особисту чарівність, мистецтво переконання, деякі види пізнання або інформації.
Індивідуальні ресурси даються великим політичним досвідом та авторитетом політика. Безумовно, індивідуальний вплив відіграє певну роль у процесі прийняття рішення, але розглядати його як системоутворюючий чинник, що перекриває за значенням або прирівнюється до боротьби більшості й опозиції, групового й регіонального тиску як чинник зміни формальних механізмів проходження або прийняття рішень, не слід. Індивідуальний вплив більш істотний для внутрішньогрупових рішень. Проявляючись зовні, він скоріше є основою для підозри в корупції та політичному компанійстві.
Нестійкість політичного впливу підтверджується багатьма прикладами зради й жертвування політиками з числа своїх найближчих соратників і друзів заради продовження кар'єри. Способи індивідуального впливу, якими користуються політики, намагаються описати й систематизувати психоаналітичні напрямки в політології, коли тому чи іншому лідеру приписуються певні способи політичної дії і відповідно індивідуального впливу. Наприклад, дуже поширена точка зору на М. Горбачова як політика-"агітатора" з високими ресурсами індивідуального впливу, завдяки чому він наче підкорив багатьох західних лідерів. Однак втрата групової підтримки не дала змоги йому зберегти і посаду, і СРСР, хоча індивідуальні ресурси в нього залишалися. Понад те, відсутність групової підтримки виключила його з процесу прийняття рішення, який самостійно організували лідери республік. Мистецтво індивідуального впливу лідера може значно посилити груповий тиск, коли лідер вміло поєднує індивідуальні й колективні ресурси влади. Складність формалізації феномену індивідуального впливу пояснюється тим, що вміння, мистецтво впливу суть харизматичні, ірраціональні характеристики.
Раціональність легально-демократичної влади передбачає залежність прийняття політичного рішення не тільки від політичних інтересів різних сил, а й від держави в цілому. Існує ряд неполітичних залежностей, які можуть впливати на прийняття рішення. Сюди доцільно віднести економічні, культурні, релігійні та інші причини. Тобто можна говорити про цілу систему неполітичних залежностей. Вони можуть зупиняти або гальмувати процес прийняття рішень.
Наприклад, у США та ФРН в парламентах існують комітети по асигнуваннях, у функцію яких входить підготовка проекту фінансування прийнятого рішення. Цей комітет може не повністю профінансувати рішення, і тоді воно не може бути повністю реалізоване, або може відмовити в асигнуванні й тим самим заблокувати прийняття рішення. Проблема фінансування пов'язана з лобізмом і реалізацією інтересів груп, які можуть грати "за" і "проти" рішення. Але істотним є і сам факт залежності політичного рішення від економічної раціональності держави. Наш парламент не може поки що похвалитися точним розрахунком в фінансовому забезпеченні прийнятих рішень, що часто є причиною невиконання найнеобхідніших рішень.
Культурна залежність існує як факти соціальної емпірії, що заважають реалізації політичної раціональності. Тут йдеться насамперед про суспільні традиції, які з точки зору раціоналізму постають як консервативні й потребують змін, але ці зміни не залежать від законодавства, а розвиваються та змінюються самостійно. Наприклад, "Закон про мову" повільно і без бажання реалізується на Східній Україні не тому, що тут масово бажають порушувати закони, а тому , що існує мовна традиція. Фермерство повільно приживається не тільки тому, що слаба економічна база, а й тому, що склався соціально-організований сільський побут, для якого фермерство сьогодні антитрадиційне, якби не хотілося іншого політикам та економістам.
Процес боротьби за прийняття політичного рішення має складну системну структуру, опис якої дає змогу визначити суб'єкт прийняття політичного рішення.
Таким чином, суб'єкт прийняття рішення має формальну (офіційну) й неформальну (неофіційну) частини. Офіційна частина складається із законодавчої та виконавчої влад і функціонує за формальними правилами. Неофіційна частина складається із зацікавлених лобіруючих груп, які можуть бути плюралістично багатоплановими або централізовано корпоратизованими.
Перехрещенням офіційного й неофіційного суб'єктів прийняття політичного рішення є "офіційна" частина зацікавлених груп, представлена у виконавчій та законодавчій владі особистостями або групами. Суб'єкт прийняття політичного рішення являє собою динамічну систему, в якій постійно відбувається перерозподіл сил та впливу, ціннісних орієнтацій, ресурсів влади.
Основою стабільного функціонування суб'єкта прийняття рішень є пропорційне поєднання легітимності й законності як характеристик його діяльності й суспільної оцінки цієї діяльності.
Нині роль етнічного лобі та його вплив на міждержавні відносини, можна сміливо стверджувати, щоразу посилюються. Так, нещодавно у відносинах Польщі та Білорусі стався великий конфлікт, який точився навколо ситуації із організацією «Спілка поляків Білорусі». Згідно із заявами польського керівництва, влада Білорусі чинила тиск на організацію з метою цілковитого контролю над нею. Натомість в уряді Білорусі стверджували, що в організації відбувся розкол через спроби деяких діячів провести нелегітимний з'їзд і змінити керівництво «Спілки». Європейський парламент у своїй заяві однозначно став на бік Польщі й окремим пунктом зазначив звинувачення — «репресії проти національних меншин». У цій ситуації МЗС України запропонувало посередництво для вирішення конфлікту. Але навіть у самій Польщі політичні сили по-різному оцінили справжні причини цього конфлікту. Так, третя за представництвом у Сеймі країни партія «Самооборона» розцінила події як штучний конфлікт, до якого країни підштовхують їхні патрони — США та Росія [1]. З іншого боку, не переконливо, що позиція Польщі і рішення уряду заборонити в'їзд до країни лідеру «Спілки», якого визнає Мінськ, але не визнає Варшава, спричинена саме піклуванням про права поляків в Білорусі. Тоді МЗС Білорусі у своєму коментарі зазначило: «Это наглядный пример “заботы” польской стороны о своих соотечественниках, проживающих в Беларуси /.../ Польская сторона явно делит белорусских поляков на “угодных” и “не угодных” для Варшавы.
На превеликий жаль, як засвідчила практика українського керівництва, у нас часто-густо взагалі не знають або ігнорують чинник етнічного лобі у двосторонніх відносинах. Ось як вичерпно описав історію із візитом президента Віктора Ющенка до Туреччини у червні ц. р. український журналіст кримськотатарського походження Осман Пашаєв: «Головний турецький месидж Ющенко отримав від тамтешніх (тобто турецьких. — Ред.) кримських татар. Ця тема настигала президента протягом трьох днів. Очевидно, що в українського керманича навіть з'явився умовний рефлекс упродовж двох діб, бо в останній день — у Стамбулі на зустрічі із діловими колами — Ющенко сам порушив кримськотатарське питання… На жаль, за три дні візиту не було жодної прес-конференції, або підходу до журналістів. Тому всі деталі закулісних розмов сторони залишили при собі. Подейкують, що в промові турецького президента Сезера за зачиненими дверима була присутня дипломатично вивірена фраза, що розвиток україно-турецьких взаємин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар. Слід зауважити, що турецькій стороні зовсім не хотілося б говорити на неприємні теми. Лише збожеволівши, можна уявити, що Туреччині, яка скута кіпрською, курдською та вірменською темами, для повного щастя не вистачає публічного захисту кримських татар. Але політики в Чанкає (урядовий район в Анкарі) не можуть відмахнутися від кримськотатарської діаспори.