За найскромнішими підрахунками там мешкають 2–3 мільйони кримських татар (діаспора стверджує, що не менше 5 мільйонів). Це мінімум 5% голосів на виборах. Додавши, що кримські татари живуть в найрозвинутішій частині Туреччини — між двома столицями, вартість цих голосів збільшується в кілька разів. А звідси і впевненість діаспори.
Маленький приклад: кримськотатарські об'єднання на своїх приміщеннях вільно вивішують поруч із червоним турецьким прапором, блакитний прапор кримських ханів.
Якби це дозволили собі якісь інші меншини, очевидно, що всі активісти опинилися б за ґратами, бо за турецькими законами громадські організації не мають права на публічний прапор. Але кримських татар не чіпають. Надто міцний вплив вони мають на внутрішню турецьку політику.
Без усіляких квот кримські татари опиняються в будь-якому складі турецького парламенту або уряду. В Кабінеті Реджепа Ердогана міністр фінансів та голова комісії державного майна — кримські татари. Вихідці із Криму завжди контролюють мерію міста Ескішехір і дуже міцно представлені в регіональній владі Стамбула, Бурси та Конії/…/
Нині діаспора міцніє. І все більше кримських татар Туреччини починають публічно визнавати своє коріння. Турецький аналог Порошенка — шоколадний король Туреччини Сабрі Улькер родом із кримського села Корбек (нині Ізобільне біля Алушти), кримською татаркою є Айдан Шенер, яка відома радянському глядачу по головній ролі у фільмі “Корольок, пташка співуча”. Цей перелік зараз складається із сотень імен політиків, артистів і спортсменів… Анкара, навіть бажаючи, не може не озиратися на ці голоси… Схоже на те, що Ющенко не зрозумів ввічливих запитань. Просто в тюркському світі запитання не ставляться у лоб. Вони обережні, довгі, з багатьма вибаченнями, але дуже зрозумілі для того, хто хоче розуміти. Ющенко ж, так само як і Кучма, поки не вбачає політичних проблем у Криму. Для нього кримські татари — лише вибагливі репатріанти, які встали в чергу за землею. Президент, правда, сказав, що розуміє ці почуття. Але Ющенко так і не дав відповіді на те, чи повертатиме Україна в Криму історичні назви міст та сіл, чи ухвалюватиме забутий законопроект Безсмертного про статус кримськотатарського народу, чи легалізуватиме врешті-решт Курултай та Меджліс, що демократизувало б як ці органи, так і весь кримськотатарських політичний рух, який перебуває за межами правового поля України. Можливо, президент не знає, що не встиг він в ефірі пінчуківських телеканалів некоректно порадити кримським татарам відмовитися від декларації про національний суверенітет (цей документ Курултая був першою жорсткою відповіддю кримських татар проросійським сепаратистам мешков-ців), як турецькі кримці вже наступного дня знали про цю пораду українського глави держави»
Слід визнати, що сама Україна стала полем гри без жодних правил для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних урядів.
Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є наступні лобі:
російське, де лобізм поєднаний із відвертим домінуванням самого російського керівництва та великих корпорацій (наприклад, «Газпром») у процесі прийняття державних рішень в Україні;
ізраїльське;
ізраїльсько-американське, коли інтереси обох країн щодо України як об'єкта своєї політики збігаються;
американське, що здійснюється в межах т. зв. «публічної дипломатії».
Варто зазначити, що до спроб створити власне етнічне лобі — ще не системно, але все ж регулярно — вдаються й інші країни. Це, наприклад, стосується недавньої практики румунського керівництва видавати паспорти своєї держави мешканцям Чернівецької області. Ось як описувала ситуацію місцева газета: «За словами ж нового генерального консула Румунії в Чернівцях Ромео Сендулеску, призначеного на посаду 21 листопада цього року, румунське законодавство передбачає отримання подвійного громадянства/…/ Генеральний консул заявив, що Румунія нікого не боїться, ні на кого не хоче нападати і не хоче інших територій, окрім тих, які має, оскільки непорушність кордонів у післявоєнній Європі визначена ще Гельсінським пактом. Залишилося лише декілька технічних проблем, які поки що обговорюються. Якщо ж вони не будуть вирішені, то для врегулювання існують міжнародні інстанції. Він відмовився коментувати останню заяву міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, який закликав Захід призупинити процедуру прийняття Румунії до НАТО через її територіальні претензії до сусідів і, зокрема, до України»
Водночас сама Румунія протестувала проти закону, ухваленого в Угорщині, про статус закордонного угорця, в якому румунське керівництво вбачало зумисну політику на посилення угорського сепаратизму в Румунії.
Отож, навіть побіжний огляд недавніх подій окреслює складну і суперечливу проблему, з якою у тій чи іншій мірі стикаються багато держав. А Україна, про що йтиметься далі, і поготів.
За словами відомого американського спеціаліста з ПР Нурдогана Рігеля, «етнічний лобізм — найне-безпечніша форма лобізму у США». І це не здається перебільшенням, оскільки часто діяльність лобістських груп спрямована на виконання конкретного замовлення іноземного уряду, чиї інтереси можуть не збігатися, а то й суперечити національним інтересам.
Історія США після Другої світової війни дає чимало прикладів на користь такого висновку. Коли 1956 р. Ізраїль разом із Британією та Францією розпочав агресію проти Єгипту, президент Д. Ай-зенгавер був упевнений, що Ізраїль навмисно приурочив війну до президентських виборів у США, розраховуючи, що це «перешкодить йому діяти всупереч інтересам Ізраїлю через страх втратити голоси євреїв». Азенгавер писав тоді своєму близь-кові другові: «Я дав пряму вказівку державному департаменту, щоб вони повідомили Ізраїлю, що ми будемо чинити так, наче в Америці взагалі немає євреїв» Також Айзенгавер наполягав пізніше, щоб США фінансували будівництво Асуанської ГЕС у Єгипті, але, за свідченням його помічника Шермана Адамса, це було відкинуто «потужним і добре організованим проізраїльським лобі конгресу, яке завжди було могутнім і впливовим» Схоже, президент Айзенгавер був чи не останнім принциповим державним діячем, який не корився ізраїльським інтересам, мало того, публічно виступав із осудом: «Чи можна дозволяти країні, яка здійснила агресію і окуповує чужу територію, попри осуд цих дій ООН, самій визначати умови виводу окупаційних військ?»
Одразу після закінчення його президентської каденції в 1960 р. відомий автор Альберт Лілієнталь писав міністру юстиції США: «Будь ласка, порадьте містеру Ніксону не робити спроб змагатися із містером Кеннеді (Ніксон і Кеннеді були кандидатами у президенти. обіцяючи Ізраїлю зробити для нього більше ніж те, що демократи вже обіцяли сіоністам. Як я раніше зазначав у листі до Ніксона, це матиме смертельні наслідки для національних інтересів США»
На загальне переконання, найбільшим і найвпли-вовішим в Америці лобістом є організація «Американсько-Ізраїльський комітет громадської діяльності» (AIPAC). Напрямок діяльності цієї структури — забезпечити зміцнення відносин між США і Ізраїлем, збільшити безоплатну американську фінансову, технологічну та військову допомогу Ізраїлю, «використовувати всю державну міць США для захисту прав громадян єврейської національності в різних країнах світу».
Ізраїльське лобі в США користується такими ме-діа-гігантами, як телеканали NBC и CBS, газетами New York Times та Washington Post. Воно підтримує проізраїльські лобістські структури в інших країнах, як зазначає В. Рзаєв, «здійснюючи необхідні заходи для представлення інтересів великих фінансово-промислових груп». Традиційно ізраїльське лобі відіграє провідну роль у Демократичній партії, а від часу президентства Дж. Буша — і в Республіканській.
Але навіть такі міцні позиції в американському істеблішменті та опір будь-яким спробам розслідування наприкінці 2004 р. не врятували AIPAC від гучного шпигунського скандалу.
Такий діагноз у статті «Хто і як працює в Америці на Україну» поставили а англомовному виданні української діаспори в США The Ukrainian Weekly доктор Тарас Кузьо та Орест Дейчаківський, заявлений як «старший штатний радник при американській Гельсінській комісії» у Вашингтоні. І це, як не прикро, не полемічна думка, а вже чергова констатація очевидного.
Катастрофічне падіння впливу українських діас-порних організацій в США стрімко відбувалося від 1994 р., у рік, коли, мабуть, востаннє вони змогли мобілізувати велику кількість американців із українським корінням на протести. Тоді вони домоглися, щоб щойно обраного президентом Леоніда Кучму приймали із державними почестями, а не з офіційним візитом. Як вирішила американська сторона (діаспора переконувала, що це принизливий статус для глави Української держави після державного візиту до США російського президента Б. Єльцина; цікаво, що коли у квітні ц. р. Віктора Ющенка приймали у США із «офіційним візитом», ніхто вже на це не нарікав). А потім діаспора влаштувала масштабні і довготривалі протести із пікетуваннями, заявами і т. д. проти показу на телеканалі Сі-Бі-еС скандального фільму під назвою «Потворне обличчя свободи» про буцімто зростання антисемітизму в Україні. Тоді діаспора влаштувала протес-тну кампанію не гіршу ніж індійська акція непокори британським колонізаторам. Офіси Сі-Бі-еС по всій країні були не просто пікетовані, а паралізовані зливами обурених телефонних дзвінків і факсів. Боси телеканалу змушені були приймати численні делегації. Від конгресменів зажадали підняти питання на Капітолійському пагорбі. Українські американці закликали бойкотувати товари компаній, які на своє нещастя спонсорували програму. Сі-Бі-еС перелякалося не на жарт і змушене було повідомляти про ці протести. Перелякалися і «герої» фільму, зокрема, горезвісний рабин Я. Дов Блайх, який виправдовувався, що його брехливі просторікування у фільмі були «вибірково вилучені із контексту».