Один із мислителів італійського Відродження Леонардо Терунда в "Меморіалах", написаних у 1435—1436 рр. і надісланих кардиналу Нікколо Альбергаті (для папи Євгена IV) та базельському настоятелю собору Сант-Анжело Джуліано Чезаріні, відкидав папські претензії на світську владу та володіння. Автор підкреслював, що одночасне управління церквою і державою немислиме; обов'язками папи є опікування Христовою церквою, панування в "царстві небесному". Засобом виправлення церкви Терунда вважав відмову її від світських володінь. Він доводив, що церква не має юридичних прав на світську владу, отриману, за твердженнями духовенства, від Христа. Мислитель зазначав, що Пипін і його син Карл Великий, який оволодів Римом, дарували владу Захарії, римському первосвященику.
Італійське Відродження характеризувалося поєднанням гуманізму з реформістським рухом. У гуманізмі була закладена ідея перегляду панування церкви в суспільстві.
Прагнення зрозуміти справжнє призначення людини, розкувати її волю і творчі сили неминуче призводило до зіткнення з традиційним сприйняттям християнства. Такі погляди були властиві .мислителеві пізнього Відродження
Челіо (Целіо) Секондо Куріоне (1503—1569 рр.). Він видавав твори античних авторів — Ціцерона, Тита, Лівія, Сенеки, Таціта, Арістотеля, Ювенала, Плавта та інших. У власних працях Куріоне ототожнював Бога з природою, усім сущим, вважаючи, що той охоплює Всесвіт і присутній повсюди. Куріоне критикував римські порядки, відкидав церковну ієрархію, засуджував діяльність папської курії. В багатьох питаннях щодо церкви, церковних установ, зв'язку світської та духовної влади він сходився з протестантизмом, зокрема з поглядами Цвінглі та Кальвіна.
Терунда, Куріоне, Марсилій Падуанський і особливо Нікколо Макіавеллі прагнули створити світську політичну теорію, відірвати вчення про державу і право від містики та теології. Вони відстоювали ідею сильної централізованої держави, незалежної від церкви. В працях цих та інших учених у прихованій, нечіткій формі виявлялися паростки концепції природного права.
Великим стимулом у розвитку політології наприкінці XV ст.— першій половині XVI ст. були ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму — ідеї епохи Реформації.
Під Реформацією розуміють широкий антифеодальний та антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст. Реформація заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненням відновити чистоту християнської релігійності. Це виявлялося в усіх напрямах реформаційних віровчень, в прагненні пояснити насамперед сутність потойбічного світу. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда і колективу. Більшість зусиль реформаторів спрямовувалися на досягнення жорсткої підпорядкованості людини общині за допомогою формалізованих зв'язків, ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів. Реформатори вважали, що лише їхні уявлення про Бога, світ, людину, суспільство є істинними, єдино правильними і такими, що мусять обов'язково виконуватися. Ці погляди підкріплювалися виробленням особливої реформаторської ідеології, для якої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійний ентузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійних фанатиків-католиків.
Історичним фоном, на якому виникла Реформація, була політична обстановка в Німеччині на початку XVI ст. У той час коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші європейські країни перетворилися в централізовані держави, Німеччина залишалася територіальне та політичне роздробленою. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політичне нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператорів із династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалася на ленній залежності і була номінальною. Не існувало ні імперських фінансових, ні управлінських органів, ні єдиної армії. Великі князівства перетворилися в своєрідні централізовані монархії.
Господарська та політична роздробленість країни, поєднання в економіці розвинутих та відсталих форм, феодальний гніт, який дедалі посилювався, створювали крайню напруженість у соціальних відносинах. Загострилися протиріччя між старими та новими можновладцями — феодалами, промисловцями і купцями, духовними та світськими феодалами, нижчим дворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальних землевласників. Уже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання. Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення. В 1517 р. почалися виступи проти індульгенцій монаха Августинського монастиря доктора Мартіна Лютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соціальний рух. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про "виправдання вірою", яка завдала нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії. Згідно з тодішнім ученням католицької церкви, людина може врятуватися та уникнути пекла з милості божої при заступництві святих; для цього треба виконувати обряди, прилучатися до святих таїнств, творити богоугодні справи. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.
Суспільно-політичні ідеї Реформації, спрямовані проти католицької церкви, значною мірою реалізувалися в першій половині XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а були підготовлені його попередниками — відомим англійським реформатором Дж. Уікліфом, Я. Гусом та професором Віттенберзького університету Вазелем.
У реформістському русі стався розкол. Лютер очолював бюргерсько-князівський напрям, а його послідовник Томас Мюнцер — плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Реформацію як соціально-політичний переворот, який повинні вчинити найбільш знедолені верстви суспільства — селяни та міська біднота; саме вони здатні встановити новий суспільний лад без гніту та експлуатації. Послідовниками та ревнителями Бога Мюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами — всіх експлуататорів та гнобителів.
Революційна обстановка в Німеччині ставала дедалі напруженішою. На боротьбу першими піднялися дрібні дворяни — рицарі на чолі з Францом фон Зіккенгеном та Ульріхом фон Гуттеном. Вершиною Реформації стала селянська війна 1524—1525 рр. Боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р. був укладений Аугсбурзький релігійний мир, згідно з яким за князями визнавалася свобода і вибір віросповідання. Народна Реформація в Німеччині зазнала поразки.
У полі зору мислителів Реформації перебували також питання суспільно-політичного устрою держави. Лютер і його сучасники не знали терміна "держава", а користувалися поняттям "влада". Основу політологічної доктрини Лютера становило вчення про два світи — духовний та земний, в яких одночасно живе і від влади яких залежить людина.
Земний світ належить людям. У ньому панує влада і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчинність та природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Усі люди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земна влада має завдання не допускати вчинення гріхів, протидіяти з допомогою насильства лихим намірам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчесні, то не треба було б запроваджувати владу і створювати державу. Оскільки цього немає, то і держава, і влада необхідні, а люди мають їм підкорятися. Уряд, за Лютером, повинен панувати над черню і повинен бити, вішати, палити, стинати голови, щоб його боялися і щоб він міг тримати народ у покорі.
Німецький реформатор стверджував, що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідовники Реформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не лише в церковному, а й у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянського повстання.
Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прибічником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановлення такого соціального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності. Недопустимими, на його погляд, були насильство і посідання християнином будь-якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер.
Мюнцер черпав обґрунтування своєї концепції в Біблії і прагнув практично втілити на Землі "царство Боже" — такий суспільний устрій, в якому не буде майнової різниці, протистояння члена суспільства чужій для нього державній владі.
Другий радикальний напрям Реформації — вчення Ж. Кальвіна (1509—1564 рр.), викладене в "Напученнях у християнській вірі". На відміну від лютеранства, яке ставило церкву в залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність.
Для кальвінізму характерним був фаталізм, соціальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах. При виникненні він передавав упевненість людей в історичній справедливості, непереможності їхньої справи. Коли ж відносини, виконанню яких сприяла ця доктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездіяльності і покірності нащадків колишніх переможців.
Аналізуючи форми держави (монархію, аристократію, демократію), Кальвін надавав перевагу аристократичній організації й обґрунтовував це тим, що така перевага доведена всім історичним розвитком і підтверджується волею Бога. Найкращою моделлю держави він вважав республіку.