Таким чином, аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки:
Відсутність чіткої відповідальності за прийняті рішення
Неринкова оцінка майна, що не відбиває його реальної ліквідності
Відсутність надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів.
Практика реалізації інноваційних проектів за кредитами під гарантію уряду свідчить, що підприємства пріоритетних галузей мають досить реальні шанси компенсувати зміну кон’юнктури (наприклад, цін на сировину, обмінного курсу, ринків збуту), що пов’язано з можливістю домогтися для себе спеціальних умов. Можливість одержати пільги для конкретного інноваційного проекту у процесі його реалізації за спеціальним рішенням уряду зводить нанівець твердість процедури й умов надання державних гарантій за іноземними кредитами.
Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.
Застосування такої схеми з урахуванням конкретних особливостей кожного з інноваційних проектів дасть змогу, на мою думку, залучити необхідні кошти для розвитку інновацій, сприятиме розвитку іноземного кредитування.
3. Державна інноваційна політика
3.1 Вітчизняний досвід
На сучасному етапі дискусії стосовно інноваційного розвитку в Україні мають не лише теоретичне значення, але й отримують програмно-законодавче вираження, що викликане їх зростаючою необхідністю для економіки і суспільства в цілому.
Протягом тривалого часу інноваційному законодавству України були притаманні певна фрагментарність та непослідовність. Лише в 1999 р. ВРУ прийняла Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку. Проте, базовий закон у цій сфері був прийнятий лише у 2002 р. Згідно з Законом практично інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їх поєднання, отже – забезпечує видозміну виробничої функції. [17]
Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки.
Цілеспрямоване стимулювання нововведень (тобто так звана «інноваційна політика» як самостійний напрям державної політики) остаточно сформувалося лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Вперше термін «інноваційна політика» був використаний у відомій «доповіді Charpie» («Технологічні нововведення: управління і умови здійснення»), підготовлений Міністерством торгівлі США у 1967 р. [5].
Головною метою інвестиційно-інноваційної політики є орієнтація розвитку сфери виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне впровадження науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних, правових умов для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу з метою освоєння світового ринку товарів і послуг.
Державна інвестиційно-інноваційна політика має часовий та просторовий аспекти. Часовий аспект визначає дії держави і сфері інновацій на поточний момент і на довгострокову перспективу. Поточна інноваційна політика полягає в оперативному регулюванні інноваційної діяльності. За своєю сутністю заходи поточної політики спрямовані на зміцнення інноваційного потенціалу підприємств, підвищення якості продукції та ефективності виробництва. Довгострокова інноваційна політика націлена, насамперед, на вирішення важливих загальноекономічних, міжгалузевих і внутрігалузевих завдань, які вимагають значних затрат часу, робочої сили і капіталу. Вона охоплює досить великий проміжок часу. Просторовий аспект інноваційної політики визначає дії держави за головними напрямами впливу на економіку країни – щодо створення умов для її загального соціально-економічного розвитку, формування стимулюючого законодавства та інституційного середовищ для всіх суб’єктів інноваційного процесу.
Слід зазначити, що проблема формування інноваційної політики має такий важливий аспект, як визначення стратегії на перспективу. Важливість цього аспекту пояснюється трьома вагомими причинами:
По-перше, сформульовані сьогодні цілі та пріоритети відображають лише наше усвідомлення дійсності на даний момент. З розвитком інноваційної політики її цілі можуть змінюватися, або можливості їх реалізації трансформуватися.
По-друге, інновації не є разовим заходом, адже відтворювальні процеси в суспільному виробництві повинні мати постійний характер.
По-третє, інновацій не повинні стати самоціллю. Стратегічний аспект має враховувати наявний потенціал країни тенденції розвитку суспільства [5].
Базовими передумовами для утвердження державної інноваційної політики є розбудова національної інноваційної системи. Причому, з точки зору інноваційної сфери, сьогодні має значення не поява якої-небудь технічної ідеї, а саме успішна економічна реалізація нових технології.
3.2 Моделі інвестиційно-інноваційного розвитку
Умовно можна виділити чотири моделі інноваційно-інвестиційної політики, які були пріоритетними в різні періоди, в різних промислово розвинутих країнах та в різних поєднаннях:
- політика «технологічного поштовху» виходить із того, що пріоритетні напрями розвитку науки й техніки має визначати держава, володіючи для цього необхідними матеріальними ресурсами, можливістю здійснення експертизи та інформаційним забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики ґрунтується на наявності науково-технічних і соціально-економічних проблем, розв’язати які можна шляхом розробки відповідних державних програми, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі. Подібну політику здійснював уряд США в 40-50-х роках у період розквіту «великої науки», коли виникли і швидко поширились нові технологічні напрями в галузі електроніки, створення ЕОМ, засобів зв`язку, авіабудування тощо. Така стратегія в різні періоди була характерна для Франції та Великобританії;
- політика ринкової орієнтації визнає провідну роль ринкових ресурсів у виборі напрямків розвитку науки й техніки. Вона передбачає обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища для запровадження нововведень у фірмах та здійснення досліджень ринку, а також у зменшенні кількості форм регулювання, що не сприяє стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика активно проводилася в Японії, ФРН, стала пріоритетною у США в 70-х роках, а у 80-х до неї звернулися в більшості інших провідних країн;
- політика соціальної орієнтації передбачає визначене соціальне регулювання наслідків НТП, а процес ухвалення рішення базується на широкому соціально-політичному консенсусі із залученням широкої громадськості. Цей варіант інноваційно-інвестиційної політики ніколи не був основним, але окремі його елементи знаходили своє відображення в політиці різних країн;
- комплексна політика, спрямована на зміну економічної структури господарського механізму. Вона передбачає значний вплив провідних технологій на розв`язання соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя тощо. Все це вимагає нових форм організації та механізмів управління розвитком науки й техніки. Японія є на сьогодні єдиною промислово розвинутою країною, яка найбільш послідовно, паралельно з ринковою, провадить цю політику, хоча елементи останньої простежуються і у Франції [10].
Концепція і моделі управління інноваційними проектами суттєво залежать від вибору інноваційної стратегії. На схемі представлена типологія можливих інноваційних стратегій:
Підтримуючи стратегію технологічного лідерства, держава забезпечує високотехнологічні інноваційні продукти, що характеризуються довгим інноваційним циклом. Довго тривалість циклу пояснюється тим, що розроблені технології починають застосовувати, як правило, лише після багатьох ітерацій, зумовлених недопрацюваннями і помилками при проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.
Стратегія ринкового лідерства характеризується орієнтацією на нову продукцію з коротким циклом розробки, концентрацією на потребах клієнтів і тенденціях моди. При цьому велика увага приділяється зниженню затрат на розробки, ріст виробництва і якості. Успішність реалізації цієї стратегії залежить від можливості протягом короткого інноваційного циклу інтегрувати існуючі високі технології у нові вироби, максимально врахувавши потреб клієнтів.
Стратегію «повільного наслідування» можна порівняти зі стратегією впровадження інновацій імітаційного типу, що характеризується відносно довгим циклом розробки і нездатністю швидко інтегрувати високі технології в нові вироби. Підтримуючи таку стратегію, держава прирікає підприємства не лише на технологічне відставання, а й на значні втрати долі ринку.
Стратегічний напрям «інноваційний спринтер» відрізняється коротким циклом, що забезпечує інтеграцію найновіших технологій в продукцію, яка першою виходить на ринок. В результаті реалізації такої стратегії на ринку з’являється дуже високотехнологічна продукція, котра, на жаль, не завжди може відповідати потребам клієнтів.