Поняття утопічного мислення відображає протилежне відкриття, також зроблене у ході політичної боротьби: певні пригнічені групи духовно настільки зацікавлені у знищенні і перетворенні існуючого суспільства, що мимоволі бачать тільки ті елементи ситуації, які спрямовані на його заперечення. Їх ні в якій мірі не цікавить те, що реально існує. Вони лише намагаються у своїй уяві випередити зміну існуючої ситуації. Тому їх мислення ніколи не буває спрямоване на діагноз дійсного становища. Водночас саме внаслідок політичного конфлікту ідеологія і утопічне мислення як виразники інтересів відповідних соціальних груп можуть помінятися місцями: утопія раніше пригноблених верств після їх приходу до влади перетворюється в духовну суспільну домінанту, тобто ідеологію; ідеологія ж до того панівних груп, які втратили владу і опинилися в таборі опозиції, переходить у розряд утопічного мислення.
Концепція Мангейма виходить не стільки з врахування класових інтересів, скільки насамперед інтересів професійних груп, поколінь, соціальних верств і т.п. Її аналіз показує, що в цілому слід розрізняти два значення поняття “ідеологія”. Часткова ідеологія означає більш або менш усвідомлене спотворення дійсних фактів, справжнє відтворення яких не відповідає інтересам того, хто це робить. Поняття радикальної тотальної ідеології вживається у розумінні ідеології епохи або конкретної історичної і соціальної групи. Саме у цьому контексті можна, наприклад, говорити про ідеологію британського чи німецького колоніалізму як притаманну правлячим колам і елітним групам відповідно Англії та Німеччини в період нового часу.
Об’єктивно розібратися у змісті поняття “ідеологія” допомагає також публікація німецького політолога, професора Кельнського університету У.Матца. Його стаття “Ідеологія як детермінанта політики в епоху модерну” присвячена феномену політичної ідеології та ідеологізованої політики. Особливо цікаво, що автор систематично, послідовно розкриває специфіку політичної ідеології у її нерозривному зв’язку з політикою епохи модерну, тобто європейського нового часу.
У своїй статті Матц, відштовхуючись від висунутого у 1968 р. Е.Шилсом припущення “застосування поняття ідеології до системи переконань такого типу, який закономірно виходить на авансцену під час серйозних суспільних криз”, приходить до констатації: “Епоха кризової свідомості співпадає з “віком ідеологій”, тобто цих великих політичних світоглядів Нового часу, які ми звично позначаємо у цілому як ідеології і в наступі кінця яких якраз і переконуємося в даний момент”. Німецький професор припускає, що європейська культура разом зі своїми ідеологіями у ході дальшого розвитку зберігає регіональне, тобто в першу чергу європейське значення. На його думку, ідеології – не структурно-функціональна необхідність відкритого суспільства, а результат історичних випадковостей. Він пише: “У фазі світоглядних криз вони подібно до милиць підвернулися під руку і як такі перетворилися у домінантний елемент політичної культури”.
Матц зауважує, що у новий час ідеології набувають здатності впливу завдяки тому, що пропонують у перспективі історичної свідомості епохи модерну свою орієнтацію в середовищі історичного процесу. Ця орієнтація може бути прогресистська, реакційна чи консервативна. Як і у Мангейма, марксизм стає у XIX ст. лише однією з можливих точок зору, виступаючи в рамках загальної боротьби різних соціальних груп за свою інтерпретацію світу, часткову істину, отриману від однієї з можливих у даний історичний період точок зору.
Матц приходить до такого визначення ідеології нового часу: “Ідеологія є, по суті, картина світу, яка склалася у ході систематичного редуціювання складності дійсності”. Відмінні ознаки ідеології цілком очевидно характеризують її як вищою мірою специфічний феномен серед усього того, що складає область переконань, які мають силу віри. Вихідним пунктом ідеології, по суті, служить деяка “ідея”. Вона розвивається в інтелектуальному середовищі і веде до виникнення інтелектуальних рухів, які більш чи менш сильно впливають на всю суспільну свідомість або навіть виливаються також у масові політичні рухи.
Загалом можна констатувати, що жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Політична ідеологія проходить три стадії в своєму розвитку: І – стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій, рівень ідей, рівень дій; ІІ – стадія післяреволюційного відчуження; ІІІ – стадія зародження нової ідеології. Оскільки політична ідеологія є духовним утворенням, яке спеціально призначене для цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:
теоретико-концептуальний – на ньому формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеали класу, соціальної верстви, нації, держави;
програмно-політичний, на якому розробляються програми, маніфести, гасла, що складають ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування та стимулювання політичної поведінки мас;
актуалізований – визначається ступенем засвоєння громадянами цілей і принципів ідеології, характером їх втілення у різних формах політичної участі.
Кожна політична ідеологія виконує кілька основних функцій:
освітньо-виховну – оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданих критеріїв оцінки сучасного та майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватись у політичному просторі;
інтегруючу – згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національної групи (середнього класу) чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що не зорієнтовані на конкретні групи населення;
пропагандистську – створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації, держави.
Основними політичними ідеологіями, на основі яких виокремлюють ідеологічні політичні системи необхідно розглядати консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, комунізм і соціал-реформізм (соціал-демократизм), фашизм і неофашизм, радикалізм і націоналізм, анархізм і анархо-синдикалізм.
Консерватизм – ідейно-політичне вчення та політична течія, орієнтована на збереження та підтримку форм державного і суспільного життя, насамперед його ціннісних підвалин, втілених у власності, релігії, сім’ї, науці тощо. Оформлення консервативної ідеології пов’язане з виходом есе Е.Берка “Міркування про Французьку революцію” (1790 р.) і заснуванням Шатобріаном у 1815 р. журналу “Консерватор”.
Неоконсерватизм – політична реакція з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого та правого напрямів, що проявилася у ліберально-технократичному визнанні значення традицій і соціокультурних факторів суспільного розвитку. Ідеологія неоконсерватизму свідчила про зближення позицій традиційного консерватизму з лібералізмом. Ідеологом неоконсерватизму вважається професор Цюріхського університету Г.Люббе, а її яскравим практичним проявом стала політика тетчеризму в Англії та рейганоміка в США.
Лібералізм – політична ідеологія, що проголошує свободу особистості й інші громадські та політичні права індивіда, обмеження діяльності держави. Ліберальна ідеологія знайшла оформлення у працях і публічних виступах француза Бенжамена Констана (1767 – 1830), англійця Ієремії Бентама (1748 – 1832), росіянина Миколи Сперанського (1772 – 1839).
Неолібералізм – сучасна політична концепція, яка виражається в захисті вільного ринку, дотриманні мінімального державного втручання у справи особистості та в негативному трактуванні свободи (за своєю суттю, це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Ідеологія лібералізму активно розвивалася в ХХ ст. представниками західної науки та політичної думки, зокрема Ф.Науманом (серединно-європейська концепція), Дж.Гелбрейтом (теорія конвергенції), К.Поппером (теорія “відкритого суспільства”), О.Тоффлером (концепція “хвиль цивілізації”).
Комунізм (марксизм) – політична ідеологія та практична доктрина, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва та розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”. Принципи та теоретичні засади комуністичної ідеології були розроблені впродовж середини ХІХ – початку ХХ ст., насамперед К.Марксом, Ф.Енгельсом і В.Леніним (Ульяновим).
Соціал-реформізм (соціал-демократизм) – соціально-політичне вчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом поступових реформ. Батьком сучасної соціал-демократії вважається Едуард Бернштейн (1850 – 1932). Вона знайшла своє втілення у програмі та діяльності створеного у 1951 р. Соціалістичного інтернаціоналу.
Радикалізм – політична ідеологія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії та політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.
Націоналізм – система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних (етнічних) вартостей щодо усіх інших.
Анархізм – соціально-політична ідеологія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної та духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Одним із засновників та теоретиків ідеології анархізму вважається російський революціонер-анархіст Микола Бакунін (1814 – 1876).