- на основі сприйняття сучасних ідеологічних цінностей.
Для українського суспільства і вітчизняної політичної еліти такою ідеологічною домінантою міг би стати комплекс принципів, які ґрунтуються на кращих зразках кількох ідейно-політичних доктрин сучасності – лібералізму, націонал-традиціоналізму та соціал-демократизму. Пріоритет має належати таким ідеологічним постулатам: 1) роль держави полягає у розв’язанні спірних питань між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні "правил гри" (лібералізм); 2) суспільство – це система норм, звичаїв, традицій, інститутів, що сягають корінням в історію; при цьому приватна власність виступає гарантом особистої свободи і соціального порядку (націонал-традиціоналізм); 3) органічне поєднання державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів з опорою на соціальне партнерство та соціальну захищеність мас (соціал-реформізм).
Певними гарантіями ефективного функціонування політичної еліти в Україні повинні слугувати, на думку політологів, наступні чинники:
по-перше, широка гласність – свобода слова, відсутність монополії на засоби масової інформації, наявність альтернативних органів друку, радіо, телебачення;
по-друге, політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва політичних еліт, зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (під контрелітою мають на увазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще лише намагається прийти до влади. Це, насамперед, лідери політичних партій, які перебувають в опозиції до правлячого режиму, частина інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяє пануючих або тих, що підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних, філософських, соціальних, духовно-культурних концепцій);
по-третє, розподіл влад – рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил як важливі елементи сучасного поліархічного типу правління;
по-четверте, відкритість еліт для соціальної мобільності – встановлення терміну перебування при владі виборних та призначених осіб;
по-п’яте, суворе дотримання законності, демократичних процедур політичного процесу.
Регіональна еліта Рівненщини загалом розвивається та функціонує відповідно до всеукраїнських тенденцій формування політичної еліти. Основу її складають представники наступних груп.
1. Вищий ешелон керівництва державними та виборними органами області, міст, районів (голови та їх заступники обласної, міських і районних держадміністрацій, а також відповідних Рад).
2. Лідери впливових на теренах області політичних партій, насамперед Аграрної, СДПУ (о), УНР, "Жінки за майбутнє", ПЗУ, "Батьківщина", Дем ПУ, НРУ, НДП, КПУ, СПУ. При цьому частина керівних політичних фігур належить одночасно до першої та другої групи; наприклад, Микола Сорока – голова ОДА і керівник обласної організації АПУ, Петро Саух – заступник голови ОДА і керівник обласної організації СДПУ (о), Віктор Чайка – міський голова м. Рівного і симпатик новоствореної (на початку листопада 2001 р.) партії "Єдність".
3. Представники депутатського корпусу від Рівненської області у Верховній Раді України. Тут також є особи, які належать і до інших груп. Так, нардеп Василь Червоній водночас очолював обласну організацію Українського народного руху.
4. Деякі керівники потужних в області підприємств, організацій і фірм. Як приклад, можна навести прізвища керівника фірми "Реноме" і депутата облради Віктора Матчука.
Такий поділ загалом підтверджують аналіз виступів на зорганізованій обласним Форумом інтелектуальної еліти 8 грудня 2001 р. регіональній науково-практичній конференції "Майбутнє України: проблеми та перспективи" і матеріали довідника "Хто є хто в Рівному та Рівненській області", виданому при сприянні обласної організації партії "Демократичний Союз".
Безумовно, на політичну еліту Рівненської області визначальний вплив справляє загальна соціально-політична ситуація в державі та регіоні. Насамперед активізувалася на обласних теренах діяльність численних політичних партій, в тому числі нових. Тільки за 2001 рік зареєстровано 15 новостворених організацій політичних партій в області, що є найвищим показником за 10 років незалежності. Загальна кількість членів усіх парторганізацій Рівненщини становить майже 46 тис. осіб станом на листопад 2001 р. (зростання на 20 % за 10 місяців поточного року). Зрозуміло, що найвпливовіші політичні партії – АПУ, СДПУ (о), Дем ПУ, НДП, ПДС, "Єдність", "Жінки за майбутнє" – активно співпрацюють з органами влади, а їхні керівники представляють політичну еліту області. Головне, щоправда, щоб у боротьбі за омріяний владний Олімп політична еліта не забувала перейматися турботами пересічних громадян, завдяки яким і для яких, власне кажучи, й існує.
Можна констатувати, що елітарна природа управління суспільними процесами характерна як для демократичних, так і авторитарно-тоталітарних політичних систем. Спроби створення замкнених систем відбору політичного керівництва призводить до корпоративізму – формування обмеженого кола осіб або груп, що об’єднуються за спільними інтересами. Для демократичної держави насамперед характерно не намагання підпорядкувати еліту суспільству (це можливо лише до певної міри за допомогою самоврядування), а конструктивне формування корисної для суспільного прогресу політичної еліти шляхом забезпечення її демократичного соціального представництва та своєчасного якісного оновлення. Критеріями ефективної діяльності політичної еліти виступатимуть досягнутий рівень прогресу та добробуту нашого народу; політична стабільність українського суспільства; національна безпека держави; авторитет України на міжнародній арені; оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою.
Висновки
політичний еліта влада антрепренерський
Особливе місце в контексті розвитку Української держави на межі тисячоліть та в близькій і віддаленій перспективах відводиться адміністративній реформі та реформі політичної системи суспільства.
Адміністративна реформа в Україні виступає важливою складовою, однією з основних ланок реформування всієї політичної системи та спрямована на підвищення ефективності здійснення політичної влади. На практиці адміністративне реформування переслідує три основні цілі:
поетапне створення такої системи державного управління, яка б забезпечила становлення України як високорозвиненої, демократичної, правової європейської держави;
формування системи державного управління, головним пріоритетом якої буде служіння життєвим інтересам народу;
розбудова системи державного управління, що ґрунтується на наукових принципах, адекватна фінансово-економічному стану держави, підконтрольна народу та здатна ефективно розв’язувати назрілі проблеми.
Водночас адміністративна реформа покликана доповнити та забезпечити ефективне втілення в життя пріоритетних напрямків розвитку політичної системи України. Її реформування передбачає здійснення наступних основних кроків:
побудову розвиненої демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючими парламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподілом повноважень між гілками влади;
формування сильного громадянського суспільства як спілки вільних людей і їх самодіяльних організацій, насамперед профспілок і політичних партій;
зростання політичної свідомості та формування нової політичної культури, яка акумулює вітчизняні історичні традиції та світовий досвід створення відкритого демократичного суспільства;
утвердження нової правової системи на базі Конституції України та міжнародного права;
завершення політичної структуризації суспільства через подальший розвиток політичних партій, формування адекватної сучасному розподілу політичних сил партійної системи;
максимальне вивільнення простору для самоврядування на всіх рівнях соціально-політичної організації суспільства, підтримка ініціативи громадян, забезпечення реалізації їх прав і свобод;
утвердження принципів політичного та ідеологічного плюралізму, законності, децентралізації, гласності, інших засад демократичної політичної системи.
Загалом, у контексті проблеми реформування політичної системи України мова йде про те, що необхідно не просто усунути її недоліки, а перетворити в систему, здатну, з одного боку, забезпечувати відновлення суспільства, впровадження цивілізованого механізму його реформування, а, з другого, до саморозвитку, постійного відновлення політичних механізмів, приведення у відповідність з вимогами часу. Важливе значення має поступова еволюція від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі політичної системи, курс на яку продекларував глава нашої держави у серпні 2002 р.
Література
1. Абетка української політики: Довідник. – К., 2001.
2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. – 2000. – № 3-4.
3. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу України // Право України. – 1998. –№ 3.
4. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. Політичний аспект. – К., 1995.
5. Вовканич С. Посттоталітарний розвиток // Нова політика. – 1997. – № 2.
6. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.
7. Державна влада в Україні (структура та повноваження): Довідник. – К., 1997.
8. Заєць А. Український парламентаризм. Формування й удосконалення // Віче. – 1998. – № 2.
9. Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин: Монографія. – К., 2001.
10. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.
11. Крамаревський О. Політичні партії і організації України: Довідник. – К., 1999.