Політична влада (стр. 2 из 6)

Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.

Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи - «матеріальний примус» і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування - більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов'язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування.

Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого - ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

3.Еволюція влади

Влада за своєю регулятивною сутністю соціальна, тобто вона виникає і виявляється лише в суспільстві. Разом із суспільством вона проходить еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру.

По мірі ускладнення соціальних потреб, появи нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці, і посилення інтенсивності взаємодії індивідів анонімна форма влади закономірно змінилася індивідуалізованою.

Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізацїі влади - створення спеціальних інститутів, здійснюючих функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. Влада поступово набувала політичного характеру паралельно з процесом ускладнення (диверсифікації) соціальних відносин.

4. Структура влади

У структурі влади виділяються пануючий інтерес, політична воля, що виявляється в законах і політичних рішеннях, та засоби забезпечення.

Влада є складноструктурованим феноменом і включає суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси і функції влади (див. схему).

Ці параметри влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і методів тощо.

Суб'єкт влади - безпосередній її носій, що втілює активний початок, ним може бути індивід, організація, спільнота і світове співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади включають волю до владарювання, компетентність, відповідальність і організованість.

Первинними суб'єктами влади є індивіди і соціальні групи, вторинними - політичні організації. Еліти і лідери є суб'єктами найвищого рівня.

Об'єкт влади. Влада завжди є двостороння, асиметрична взаємодія суб'єкта і об'єкта, вона неможлива без підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність такого підкорення - симптом відсутності влади. Природа і мотивація підкореності є досить складною і включає страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень), упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій), ідентифікацію об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку досягається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприймається об'єктом як його представник і захисник.

Джерела влади - це авторитет, сила, престиж, закон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо.

Ресурси влади - це всі засоби, що забезпечують дієвий вплив суб'єкта на об'єкт влади. В процесі реалізації ресурсів суб'єктом влади вони трансформуються у владу. Тому владу можна визначити як спроможність до перетворення певних ресурсів у сталий вплив у межах системи взаємопов'язаних суб'єктів та об'єктів політики.

Ресурси влади такі ж різноманітні, як і засоби задоволення різних потреб та інтересів людей. Вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні, а коли розглядати відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності, то на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові і демографічні.

Економічні ресурси включають всю сукупність матеріальних цінностей, гроші як їх еквівалент, техніку, родючу землю тощо.

Соціальні ресурси влади — це її здатність до підвищення чи зниження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації; вони частково співпадають з економічними ресурсами і включають такі показники, як доход і багатство, посада, престиж, освіта тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо. На межі XX і XXI століть знання та інформація стають найважливішим ресурсом влади і витісняють її традиційні важелі - силу і багатство.

Примусові ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі їх ядро складають армія, поліція, служби безпеки, суд і прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним джерелом влади.

Демографічні ресурси - люди, вони утворюють собою універсальний, багатофункціональний ресурс, який є «постачальником» усіх інших ресурсів. Людина складає «тріаду влади»: вона не лише її ресурс, а й її суб'єкт і об'єкт.

Функції влади наведені на схемі: панування, регуляція, контроль, організація і таке інше. Кожна з них переважає залежно від конкретно-історичних умов і типу суспільства: класово-антагоністичному суспільстві переважає функція панування і контролю, у період модернізації - мобілізація і координація, у стабільних демократичних суспільствах на перший план висуваються функції управління і регуляції.

5.Політична легітимність

Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зробив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:

1. Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави віковими традиціями шанування влади.

2. Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзвичайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму. Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.

3. Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якостей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність влади інтересам народу, нації чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.

Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвалення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення лідера з ідеалом, ефект дії харизми чи демагогії. Особиста легітимність подібна до харизматичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають раціональні оцінки.

Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схвалення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють «нульова» вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

6.Політична влада – державна влада

Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.