з дисципліни: «Політологія»
Тема контрольної роботи: „Політична влада”
Зміст контрольної роботи
1. Поняття влади
2. Влада як соціальний феномен
3. Еволюція влади
4. Структура влади
5. Політична легітимність
6. Політична влада – державна влада
7. Криза влади
8. Центри влади
9. Розподіл влади
10. Влада і власність
11. Психологія влади
Висновки
Список літератури
1. Поняття влади
Суттєвою ознакою усезагального інтересу, його визначальною рисою є те, що він є єдиною підставою, необхідною і достатньою засадою застосування сили в суспільній взаємодії, надання законності пануванню, морального виправдання обмеженню свободи людей владою — тобто легітимації цієї влади, панування. Усезагальний інтерес тут, за словами Макса Вебера, є тією справою, слугуючи якій політик прагне влади і удається до влади. "Він може слугувати цілям національним або ж загальнолюдським, соціальним та етичним або ж культурним, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в "прогрес"... або ж відкидати такий гатунок віри, він може зазіхати на служіння "ідеї" або ж намірятися служити зовнішнім цілям повсякденного життя, принципово відхиляючи вищезазначені зазіхання, — але якась віра має бути у наявності завжди. Інакше... — прокляття нікчемності тварі тяжіє й над позірно найбільш значимими політичними успіхами".
Дві ознаки влади
Владу справедливо називають центральною категорією політичної науки. З нею пов'язано чимало понять і термінів, вживаних у політичному лексиконі, приміром, автократія — самовладдя, аристократія — влада знаті, бюрократія — влада чиновників, демократія — влада народу, меритократія — влада здібних, найгідніших, охлократія — влада натовпу, партократія — влада партії, плутократія — влада багатих (від імені грецького бога багатства Плутоса), теократія — влада духівництва, технократія — влада фахівців, тімократія — влада майновитих, анархія — безвладдя, монархія — єдиновладдя, олігархія — правління невеликої групи людей.
Заведено ототожнювати владу з пануванням і визначати її як право, здатність і можливість впливати на когось, примушувати до певних дій, розпоряджатися поведінкою і навіть самим життям людей за допомоги примусу, закону, авторитету тощо.
Здобуття суспільного панування часто постає предметом, метою класових, групових протистоянь і змагань, бо воно виявляється найбільш дійовим засобом переважного задоволення корпоративних інтересів. Панування — це певна сукупність заходів, норм, вимог і організаційних структур, встановлюючи і здійснюючи які панівна спільнота примушує обмежувати свободу людей на свою користь, створює і підтримує умови для переважного задоволення її інтересів.
Проте панування й примушення самі по собі ще не є вичерпними ознаками політики, політичного. Адже це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії тощо. "Хоч би хто й коли володів фізичною владою, володіє нею як владою фізичного примушення, будь то бандит, або ж суддя, або політичний керівник. Проте морально виправдана влада обмежена компетенцією в досягненні тих цілей, які безпосередньо домінують над рештою з точки зору освіченої мудрості", — зазначав англійський філософ А.Уайтхед.
Панування стає владою, тобто дійсним предметом, метою І засобом політичних змагань, коли до сили примушення додається авторитетність, яка виправдовує це примушення, яка робить будь-яке обмеження свободи беззастережним, неухильним як вимушену необхідність. Отож, другою визначальною рисою влади є її взасадниченість, обґрунтованість, виправданість, правомірність застосування сили й обмеження свободи. Будь-яка влада тільки тоді є владою, коли її настанови, накази, повеління сприймаються підвладними як обов'язкові, а їх невиконання — як порушення правди або Й злочин. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою.
Легітимація влади (від лат. 1еgitіmus — законний) — це визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних рішень; це згода громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших. Легітимація може здійснюватися у відповідних процедурах, але головною її формою є саме екзистенційне прийняття народом певної системи норм і цінностей, умов і правил "гри", визнання загальної значимості за настановами чиєїсь волі. Неувага до цієї важливої складової, є головною причиною поширення кризи влади в сучасному світі.
2.Влада як соціальний феномен
Категорія «політична влада» є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання людей.
Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади.
Політична влада - це специфічний вид соціального регулювання. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб'єктів політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики; химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний — розумне правління на основі суспільної домовленості і правового розподілу владних повноважень.
У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і акцентується певний бік її прояву.
У найстарішій легітимістській концепції влади абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легітизму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обґрунтуванням управління, що спирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н.е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободі самого законодавця.
Поведінчеське розуміння влади (біхевіористський підхід) характеризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб'єкти керують, а інші підкорюються, і особливу сутність, носієм якої виступає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідів. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптишзації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.
Психологічні концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб'єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо - потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб'єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення - в інших.
Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина гідна людини цінність - це найбільша кількість влади, яку вона в змозі засвоїти. Такою цінністю володіють лише деякі неординарні індивіди - надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу - волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких — маси злидарів, рабів, «натовпу», людського «стада». В інтерпретації Ніцше аристократична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади - інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності — аристократичний і демократичний. Аристократичні держави - теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні - їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше - непримиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.
Системний підхід ґрунтується, на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розглядає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов'язань, прийнятих перед суспільством.
У телеологічних концепціях влада розглядається як спроможність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.
Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб'єктів - керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада - властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.
Уреляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб'єкта і об'єкта, де суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади - суб'єкт і об'єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.
У межах соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу.