Національний Університет
«Києво-Могилянська Академія»
Письмова робота з теми:
«Іслам та тероризм»
Виконав:
Студент ФСНСТ МП-2, політологія
Бачинський І.Я.
Викладач:
Туранли Ф.Ґ.О.
Київ – 2010
Розділ І. Виникнення та поширення ісламу
Виникнувши як історичне переплетіння релігійних та політичних поглядів, іслам у місцях свого поширення почав відігравати активну політичну роль. З появою нової релігії – ісламу – виникла нова організація у вигляді громади вірних. Вона принципово відрізнялася від родових організацій. Ця громада стала організаційною основою арабської держави. Отже, іслам. Ставши третьою після буддизму та християнства світовою релігією, одразу заявив про себе як політична сила.
Іслам (араб. – покірність, віддання себе Богові) – наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв іслам, називають відданими (араб. – мусульманин). Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравійського півострова – провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування ісламу датують 622 р., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет), оголосивши себе посланцем Бога, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки аристократична верхівка племені коорейшитів не прийняла його вчення. Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення – місячна хіджра та сонячна хіджра. Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні – 29; «місячний» рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік – високосний (355 днів). Місячний календар використовують у більшості арабських країн. [8]
Період зародження ісламу (кінець VI – початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною боротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формування класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супроводжувалось боротьбою між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Водночас в економічному житті арабських племен зароджувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичерпало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже наприкінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.
Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну тогочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою – все це зумовило потребу в суспільній силі, яка могла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об’єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі буди давні племені культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф – пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен на чолі з Мусалімом – на півдні Аравії та Хіджаз – на північному заході, вождем якого був виходець з корейшитів – Мухаммед (570-632). Після тривалої боротьби прихильники Мухаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів запровадив культ єдиного бога – Аллаха (покровителя племені корейшитів). [8]
Відомостей про дитинство Муххамеда дійшло до наших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Батько не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті – дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.
Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався у пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Муххамед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 р., коли Мухаммедові виповнилося 40 років, отримав перше одкровення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставились спочатку дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм проповідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хадж (паломництво) до Мекки, який став прощальним. Через три роки він помер.
Географічно іслам народився і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього юдаїзм та християнство. Іслам сприйняв багато ідей та положень цих релігій. Мешканці великих міст Західної Аравії. Завдяки діяльності юдейських та християнських проповідників були знайомі з ідеєю єдинобожжя – головною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів. [10]
Загалом варто зазначити, що величезний вклад у розвиток ісламу вклали два міста тогочасної Аравії – Мекка та Медина. На той час це були два великі міста, торговельні центри, які вели постійне суперництво між собою. Тому за двадцять перших років проповідницької діяльності у Мецці, яка була рідним містом для Мухаммеда, йому вдалось навернути до своєї віри досить небагато людей, але при цьому здобути величезну кількість ворогів. Тому врешті-решт йому доводиться тікати з Мекки. Пророк вирушає у Ясриб (стара назва Медини), де на нього чекав успіх.
Переселення 622 р. перших мусульман у Медину ознаменувалася великими досягненнями Мухаммеда. Володіючи неабияким, як зазначають дослідники, розумом, він зумів уміло використати об’єктивні суперечності, що існували між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торгових шляхів з Ємену в Єгипет, Ірак, Палестину, поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу вже перетворилася у великий торговий центр Західної Аравії. Багато майбутніх відомих діячів ісламу нажили багатства на торгівлі. Процвітало також лихварство: багаті купці під високий відсоток давали гроші всім, хто бажав прилучитись до вигідної торгової справи. [10]
Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім цього, мединські землероби та ремісники звертались за позиками до деканських лихварів, тому нерідко потрапляли від них в залежність. Соціально-економічні суперечності між Мединою та Меккою, їхнє суперництво нерідко отримували форму збройних конфліктів між жителями цих міст.
Проповідь Мухаммеда, яка закликала вірних об’єднатись незалежно від етнічної та племінної приналежності, давала новий поштовх об’єктивним соціально-економічним та політичним процесам. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу. Зі своїм священним храмом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру. Тобто залишалася традиція прощі в Мекку, яка від цього мала одержати прибутки, адже нова релігія поширювалась не лише на сусідні з Меккою регіони, а й на досить віддалені.
Багато бедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактично призводило до втрати ними політичної та економічної незалежності. Вони не тільки визнавали Мухаммеда своїм вождем, а й взяли на себе обов’язок платити данину у фонд мусульманської громади, а також мусульманський релігійний податок – закят. Мусульманські богослови досить часто це явище пояснюють так, нібито арабське населення в основі своїй прозріло, побачило світло істини, що його ніс іслам, і тому сприйняло цю віру. Але історичні факти свідчать про інше: нова релігія сприймалася, оскільки була вигідна новим послідовникам, насамперед панівній верхівці.
Головним і першочерговим завданням ісламу було прилучення до нової релігії все нових і нових народів. При цьому перевага надавалася мирному переходу послідовників інших віросповідань до мусульманства. Але проти тих, хто не хотів сприймати іслам, згідно з проповіддю Мухаммеда, мала оголошуватися священна війна – джихад. [8]
Причини цих війн були закладені в соціально-економічних особливостях розвитку Аравії. Влада на підкорених територіях закріплювалася і поширювалася за допомогою меча і Корану. Разом із релігійними догматами насаджувалися нові закони. Державні структури.
Із Аравії іслам проник у сусідні країни Середнього Сходу, а також в Єгипет, Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Центральну Азію та на Південний Кавказ. Нині іслам – найпоширеніша після конфуціанства і християнства релігія. Мусульмани живуть у більш як 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99% населення, в 13 країнах їх – впливова меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією.
В Україні іслам сповідують переважно в Автономній Республіці Крим та деяких інших регіонах.
Розділ ІІ. Основні течії в ісламі.
У VII ст. в Ісламі стався розкол. Його спричинили боротьба між різними феодальними угрупованнями за владу в Халіфаті й класові конфлікти.
Після смерті Муххамеда першим халіфом протягом 632—634 pp. був Абу-Бекр, другим (634—644) — Омар, вбитий рабом Іранца, третім (644—656) — Осман з роду Омейядів, який теж закінчив життя насильницькою смертю. За четвертого халіфа (656—661) Алі виникла жорстока боротьба за владу між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, двоюрідного брата Мухаммеда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою. Прихильники Алі вважали, що право на релігійну владу належить тільки нащадкам Мухаммеда. [1]
Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісламу — сунізм та шиїзм. Сунізм об'єднав прибічників Омейядів, шиїзм — прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.
Сунізм.
Прихильники цього напряму називають себе "ахль ассуна" (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримуються традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, достовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусульман світу (90 відсотків) є сунітами.