Але оскільки взагалі багатство, знатність або ранг, могутність і особисті чесноти - це головні відмінності, на підставі яких судять про місце людини в суспільстві, то я міг би довести, що згода або боротьба між цими різними силами - це і є найвірніший показник того, добре або погано влаштовано державу [10;С.93].
З крайньої нерівності положень і станів, з різноманітності дарувань і пристрастей, з мистецтв даремних, мистецтв шкідливих, із знань поверхневих і неглибоких з'явилися б сонми забобонів, рівно осоружних розуму, щастю і чесноті. Ми побачили б, як правителі ревно підтримують все те, що може ослабити людей, що об'єдналися, роз'єднуючий їх; все, що може додати суспільству видимість згоди і посіяти в ньому насіння справжнього розбрату, все, що може вселити різним станам недовір'я і взаємну ненависть, протиставляючи їх права і їх інтереси, і, отже, підсилити владу, всіх їх стримуючу.
І серед всього цього розбрату і переворотів поступово піднімає свою огидну голову деспотизм; пожираючи все, що побачить він хорошого і здорової у всіх частинах Держави, врешті-решт він почне зневажати і закони і народ і затвердиться на розвалинах Республіки [4;С.95].
Таким чином, за Руссо, закономірним слідством розвитку нерівності в суспільстві є встановлення диктаторських форм політичного правління. Проте в появі тиранії винен і народ, що кінець кінцем впадає в свого роду колективний “самообман”, оскільки і найспритнішому політику не вдасться поневолити людей, які не бажають нічого іншого, як бути вільними. Виникнення деспотизму - слідство політичної пасивності мас, самокорисливості і владолюбства правителів. Руссо проголосив право народу на насильницьке скидання тиранічного режиму. У трактаті “Про суспільний договір, або принципи політичного права” Руссо обгрунтував свою концепцію політичного і суспільного устрою.
Знайти таку форму асоціації, яка захищає і захищає всією загальною силою особу і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з'єднуючись зі всіма, підкоряється, проте, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше. Таке основне завдання, яке вирішує Суспільний договір [5;С.160].
Ці статті, якщо їх правильно розуміти, зводяться до одніє-єдиної, а саме: повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь всієї общини; бо, по-перше, якщо кожен віддає себе цілком, то створюються умови, рівні для всіх; а раз умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений в тому, щоб зробити їх обтяжливими для інших. Далі, оскільки відчуження здійснюється без яких-небудь вилучень, те єднання так повно, наскільки тільки можливо, і жодному з членів асоціації нічого більше вимагати, бо якби у приватних осіб залишалися які-небудь права, то, оскільки тепер не було б такого старшого над всіма, який мав би право вирішувати суперечки між ними і всім народом, який, будучи суддею самому собі у деякому відношенні, почав би незабаром домагатися на те, щоб стати таким в усіх відношеннях, - природний стан продовжував би існувати і асоціація неминуче стала б тиранічною або даремною.
Нарешті, кожен підпорядковувавши себе всім, не підпорядковує себе нікому окремо, і оскільки немає жодного члена асоціації, відносно якого інші не набували б тих же прав, які вони поступилися йому по відношенню до себе, то кожен набуває еквівалента того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.
Отже, якщо ми усунемо з суспільної угоди те, що не складає його суть, то ми знайдемо, що воно зводиться до наступних положень: кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і все свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожен член перетворюється на нероздільну частину цілого [15;С.161].
Це Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа юридична, така, що утворюється, отже, в результаті об'єднання всіх інших, колись іменувалася Цивільною общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний,, Сувереном, коли він активний, Державою - при зіставленні його з йому подібними. Що до членів асоціації, то вони в сукупності одержують ім'я народу, а окремо називаються громадянами, як що беруть участь у верховній владі, і підданими, як Держави, що підкоряються законам [18;С.161-162].
Як тільки маса людей об'єднується таким шляхом в одне ціле, вже неможливо заподіяти шкоду жодному з його членів, не зачіпаючи ціле, і тим більше не можна заподіяти шкоду цілому так, щоб члени його цього не відчули [19;С.163].
Отже, щоб суспільна угода не стала порожньою формальністю, воно мовчазно включає таке зобов'язання, яке одне тільки може дати силу іншим зобов'язанням: якщо хтось відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім Організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути вільним. Бо така умова, яка, підпорядковувавши кожного громадянина вітчизні, одночасно тим самим захищає його від всякої особистої залежності: умова ця складає секрет і рухову силу політичної машини, і воно одне тільки робить законним зобов'язання в цивільному суспільстві, які без цього були б безглуздими, тиранічними і відкривали б шлях жахливим зловживанням [19;С.164].
За Суспільним договором людина втрачає свою природну свободу і необмежене право на те, що його спокушає і чим він може заволодіти; набуває ж він свободи цивільної і права власності на все те, чим володіє. Щоб не помилитися у визначенні цього відшкодування, треба точно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивіда, і свободу цивільну, яка обмежена загальною волею, а також розрізняти володіння, що представляє лише результат застосування сили або право того, хто прийшов першим, і власність, яка може грунтуватися лише на законному документі [16;С.164-165].
Кожен член общини підпорядковує себе їй в той момент, коли вона утворюється, таким, який він є в цей час, підпорядковує їй самого себе і все свої сили, складовою частиною яких є і майно, що належить йому. Це не означає, що унаслідок такого акту володіння, переходячи з рук в руки, змінює свою природу і стає власністю в руках суверена. Але оскільки сили Цивільної общини незрівнянно більші, ніж сили окремої людини, то і її володіння фактично міцніше і незаперечно, хоч і не стає більш законним, принаймні в очах чужоземців. Бо Держава є відносно своїх членів господарем всього їх майна через Суспільний договір, який в Державі служить основою всіх прав; але для інших Держав Держава є такою по праву першої заїмки, що перейшов до нього від окремих осіб [11;С.165].
Яким би шляхом не відбувалося це придбання, право, яке кожну приватну особу має на свою власну землю, завжди підпорядковано тому праву, яке община має на всі землі, без чого не було б міцності в суспільних зв'язках, ні дійсної сили в здійсненні суверенітету [8;С.167].
Суверенітет, який є тільки здійснення загальної волі, не може ніколи відчужуватися, що і суверен, який є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля.
Через ту ж причину, по якій суверенітет невідчужуваний, він неподільний, бо воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або тільки однієї його частини. У першому випадку ця проголошена воля є акт суверенітету і створює закон. У другому випадку - це лише приватна воля або акт магістрату; це, найбільше, - декрет.
Але наші політики, не будучи в змозі розділити суверенітет у принципі його, розділяють в його проявах. Вони розділяють його на силу і волю, на владу законодавчу і влада старанну; на право оподатковувати, відправляти правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами і на повноваження вести зовнішні стосунки; вони то змішують всі ці частини, то відокремлюють їх один від одного; вони роблять з суверена якусь фантастичну істоту, складену з частин, узятих з різних місць. Помилка ця виникає з того, що вони не склали собі точних уявлень про верховну владу і прийняли за її частини лише її прояви [17;С.168-169].
З попереднього виходить, що загальна воля незмінно направлена прямо до однієї мети і прагне завжди до користі суспільства, але з цього не виходить, що рішення народу мають такий же вірний напрям. Люди завжди прагнуть до свого блага, але не завжди бачать, в чому воно. Народ не підкуповуватимеш, але його часто одурюють і притому лише тоді, коли здається, що він бажає поганого. Важливо, отже, щоб одержати вираз саме загальної волі, щоб в Державі не було жодного часткового співтовариства і щоб кожен громадянин висловлював тільки свою власну думку; таким було єдине у своєму роді і прекрасне влаштування, дане великим Лікургом [14;С.170-171].
З якого б боку ми не підходили до основного принципу, ми завжди дійдемо одного і того ж висновку, а саме: Суспільна угода встановлює між громадянами такого роду рівність, при якій всі вони приймають на себе зобов'язання на одних і тих же умовах і всі повинні користуватися однаковими правами. Таким чином, по самій природі цієї угоди всякий акт суверенітету, тобто всякий справжній акт загальної волі, накладає зобов'язання на всіх громадян або дає переваги всім в рівній мірі; оскільки суверен знає лише націю як ціле і не розрізняє жодного з тих, хто її складає.
З цього виходить, що верховна влада, якої б необмеженою, священною, недоторканною, вона не була, не переступає і не може переступати меж загальних угод і що кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що йому ці угоди надали з його майна і його свободи; отже суверен ніяк не має права накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого [3;С.173-174].
Суспільний договір має на своїй меті збереження договірних угод. Хто хоче досягти мети, той приймає і засоби її досягнення, а ці засоби невід’ємні від деякого ризику, навіть пов'язані з деякими втратами. Той, хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, повинен, у свою чергу, бути готовий віддати за них життя, якщо це буде необхідно. Отже, громадянину вже не доводиться судити про небезпеку, якої Закону завгодно його піддати, і коли правитель говорить йому: “Державі необхідно, щоб ти помер”, - то він повинен померти, тому що тільки за цієї умови він жив дотепер в безпеці і тому що його життя не тільки благодіяння природи, але і дар, одержаний їм на певних умовах від Держави. Втім, всякий злочинець, що робить замах на закони суспільного стану, стає внаслідок своїх злочинів бунтівником і зрадником вітчизни; він перестає бути його членом, якщо порушив його закони; і навіть він веде проти нього війну. Тоді збереження Держави несумісно із збереженням його життя; потрібне, щоб один з двох загинув, а коли вбивають винного, то його знищують не стільки як громадянина, скільки як ворога.