Смекни!
smekni.com

Політологія Політичні системи в Україні (стр. 10 из 28)


Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя

Національно зорієнтоване просвітництво

Домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII— XIX ст., ґрунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з крити­кою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків українсь­кої автономії саме представники цієї інтелектуальної течії — В. Каразин (1773—1842), В. Капніст (1758—1823), Я. Козельський (1729—1795), П. Лодій (1764— 1829), В. Лукашевич (1783— 1886), М.Рєпнін-Волконський (1778— 1845), І. Тимковський (1772—1853), Ф. Туманський (?—1805) були нечисленними за­хисниками державних традицій України. Саме в цьому сере­довищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лі­бералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра І, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого «юридично­го» світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Сво­бода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки XIX—XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середо­вищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту­пово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж XIX—XX ст. перебувала майже вик­лючно в російській (з 1922 p. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що­найперше впливів таких російських інтелектуально-політич­них течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політич­ної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (де­мократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво

Виникло на першій фазі українського національного від­родження та було найстарішим напрямом української політич­ної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єд­наних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського де­мократичного народництва:

— ворожість до кріпацтва й самодержавства;

— думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;

— створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'яза­ний із прагненням його чільних представників зблизити соці­альне й національне питання та розв'язати їх у перебігові со­ціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на­родництво як специфічно український різновид соціалізму — український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра­їні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Ліде­рами цієї організації були М. Костомаров (1817—1885), П. Ку­ліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчи­ків Г. Андрузький (1827—?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-полі­тичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на за­садах демократизації та федералізації Росії («Начерки кон­ституції республіки»).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнсь­кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення се­лянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголо­шена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: зни­щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл­ки християнських республік; поширення християнського сус­пільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії.

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по­ляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888), М. Чайковський (1804—1886), В. Ан­тонович (1834—1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841—1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцис­тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат­ність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави;

М. Драгоманов, крити­куючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапо­ром соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був револю­ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування сус­пільства мислитель проголосив «безначальство» — анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви­ робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ­них інтересів України через конституційно-правову реоргані­зацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надан­ня твердих гарантій конституційним правам громадян; надан­ня права самоврядування для окремих регіонів і національ­ностей та забезпечення вільного розвитку української куль­тури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX— початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20— 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націо­нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «улам­ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в дру­гому — в бік національного); усвідомленням провини укра­їнських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917— 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь­кому масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У ЗО—50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко та І. Баг­ряний (1906—1963), які пережили тривалий період захоплен­ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця — «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль­ного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варі­ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, вису­нутої на Заході в 50—60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналіз­му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засво­єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтег­рації СРСР.

Лібералізм

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обу­мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­кого революціонаризму чи українського народництва).

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.