Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:
1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представники — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);
2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, певною мірою М. Скрипник);
3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбисти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);
4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);
5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);
6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні представники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).
Найяскравішим представником націонал-комунізму письменник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.
Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.
Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.
Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера (1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.
Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та значною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до націонал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).
Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму серед широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед українством М. махновським, — відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міхновський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (основні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дурман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;
«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.
У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави», 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми — націократії як «режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління». М. Сціборський, обстоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Державної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демократизація» інтегрального націоналізму.
Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60—80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої моделі ринкової економіки.