Різноманітні об’єднання громадян – це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об’єднання допомагають людям розв’язувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об’єднань – спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.
Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.
Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.
Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.
Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .
Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.
Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.
Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.
Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.
На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив – пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.
Громадські організацій та рухи – сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.
Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учення) - система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх духовного виробництва. Але її специфіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.
Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій політ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільноти, політ, партії - носія цієї ідеології, через що І.п. більш упереджена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, утопіях. Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, поведінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що виражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеали. приналежність власника певного символу до певного товариства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що конфронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів.
І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізаційну. нормативно-регулюючу, контрольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з тим існує проблема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у системі сусп.-політ. орієнтацій і регуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.
Необхідністю І.п. для сучас. України визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного значення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить вироблення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у процесі державотворення.
Корнсерватизм – суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст.
Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.
В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.
Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, ідеологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цінностей і морально-правових засад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх поглядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму.