Неолібералізм (від грец. neos - новин і лат. liberalis - вільний)-сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємництва до державно-монополіст. регулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втручання в сусп. життя; «етатистсь-кии» різновид лібералізму зі збереженням вірності принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Практичне втілення Н. дістав у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охорону здоров'я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації і здійснення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4)ункції д-ви. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. регулювання соц. життя через величезні соц.витрати і перерозподіл коштів засобом держ. бюджету створювало певні соц.-політ. умови для збереження сусп. компромісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представниками «неоконсервативної хвилі», які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н., деякі з представників якого (Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.
Соціалізм – суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін –соціалістична ідеологія зв’явився в др пол.19 ст. Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фур’є, Оуен, Макркс, Енгельс.
В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму – суспільство повинне не тільки проголошувати , а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними.
Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму.
Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках – комуністичному і соціал–демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності, солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників.
Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування , планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної і духовної кризи.
Соціал-демократія - ідеолог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важлива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.
Як політ, течія С.-д. утворилася в міжнар. робітн. русі в останній третині XIX ст. Після розколу II Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С.-д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії поновлені в країнах Сх. Європи та д-вах, що входили до складу колишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій соціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Переважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p.
Ідеолог, основою С.-д. є доктрина демократичного соціалізму, яка спирається на досить широке коло джерел (філософське вчення І.Канта, елементи марксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи). Значний відбиток в ідеології С.-д. залишили ідеї й висновки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С.-д. - свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії. Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу «Декларація принципів» проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного соціалізму. С.-д. не визнає принципу екон. детермінізму, віддає перевагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. У центрі уваги С.-д. - ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспільства», в якому мають з'єднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадян. сусп-ва над д-вою.
70-90-ті роки засвідчили зближення С.-д. з лібералізмом, що позначається на організац. принципах соціал-дем. партій (внутрі-парт. демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців). Політ, стиль С.-д. відзначається практицизмом, здатністю коригувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати реальностям; прихильністю до консенсусної теорії «структурного функціоналізму». Практичними завоюваннями С.-д. вважаються створення інституту соц. партнерства (на основі концепції «соціального партнерства», що замінила і вдосконалила концепцію «класової боротьби»), ефективної системи соц. захисту, досягнення гідного життєвого рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С.-д. моделей «демократичного соціалізму», «держави всезагального благоденства», а також непереконливість вирішення ряду соц. проблем, породжених технологічним ривком індустр. д-в, підірвали її авторитет в єврсп. сусп. думці.
Створена 1990 p. в Україні соціал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудови, намагається поєднати традиції укр. С.-д. початку XX ст. з кращими надбаннями зх. С.-д.
Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об'єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.
Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.
Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальна доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва XIII "Про нові речі", що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою ідеальна модель соціального устрою має створюватися на основі християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", в якій проголосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.
З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім'я збереження миру на Землі. У зв'язку з цим засуджуються війни, використання зброї масового знищення тощо.
Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями й релігіями.