Як і будь-яка ін. галузь політики, Е. побутує на двох сутнісних рівнях - теоретичному (ідеальні уявлення, умоглядні накреслення, концепт, розробки) та практичному (організац. заходи, прагматичні експерименти, праксеолог. апробації). У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. має бути науково, теоретично обгрунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядових сил, з одного боку, та екстремізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та ін. аполітичних проявів у етномасиві підданського громадянства - з іншого, а також сподіватися на активний рух у бік політичне стабільного, консенсусного громадянського сусп-ва. Особливо ж виваженою в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а «найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері життя» (Р.Люксембург).
Поряд з необхідністю теоретичного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп.-політ, розвитку України має повсякденно вирішувати ряд буденно-практичних завдань, зокрема: виявивши стадії соціоцивілізаційної зрілості народів-етносів, забезпечувати соц.-політ. умови для їхнього послідовного просування в напрямку подальшого етноіст. і соц. прогресу; сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен; культивувати позитивні етновалентні симпатії й уподобання народів-етносів і сприяти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди; виробляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. «історичних несправедливостей» стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому (насильницьке роздержавлення, агресивні війни, ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, депортації і т.ін.); забезпечувати умови для реалізації всіма народами-етносами країни загальнолюдських прав громадянина і етнічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етноіст. і політ, суб'єктами.
Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.
Економічна політика держави має кілька завдань:
• здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;
• зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її;
• забезпечувати функціонування усієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
• встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.
Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, організацій) мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв'язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що залишається після сплати податків.
Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов'язково перехід до індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює передачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.
Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.
Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств — головних суб'єктів ринкових відносин.
Один з найважливіших заходів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.
Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.
Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганні з економікою інших країн.
Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язувати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.
Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років економіка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була внесена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політики не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.
Перша — ринкова трансформація економіки. Друга — здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії. І, нарешті, третя — пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ — запровадження дійових механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлення інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.
Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.
З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства— формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.
В нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств.
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.