Теоретичним дослідженням феномена П.с. займаються різні науки. Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості й аналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічний і масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристик консервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с., досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері ідеолог. та політ, діяльності, і висновків, отриманих суб'єктом внаслідок самостійного аналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с. з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічної діяльності особистості й функціонує за її законами. П.с. - це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід, свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ, соціалізації.
Структура П.с. складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класи4)ікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки,переконання,воля та ін.), політико-ідеологічний (цінність, ідеал, ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін.), політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін.). За суб'єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості, масову П.с., а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняються автократична П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог. плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і наукову П.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: представницької (законодавчої), виконавчої і судової, а також сукупності політ, інтересів суб'єктів, установки і цінності яких синтезовані в колективну волю, виражену в меті й завданнях політ, дій і спрямовану на здійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. фактором формування П.с. є політ, виховання.
Усвідомлення політики на теорет. рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначенню засобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальних підходів до втілення і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівень П.с., що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій, переживань і т.ін., слугує живильним грунтом для формування політ, культури суспва. До осн. функцій П.с. належать: пізнавальна, норматчвно-регулятивна, інтегративна, прогностична.
П.с. покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополіт. і міжнар. розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц. і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбувається складний і тривалий процес формування дем. П.с.
Політична культура
(від лат. -cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політ. життя; історично і соціально зумовлений продукт політ, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процес опанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб'єктів політ, життя.
Сам термін «політична культура» уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к. завдячує теорії «суб'єктивно мотивованої соціальної дії» М.Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблем П.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вчених Г.Алмонда, С. Вер-би, Д.Пауелла та ін.
П.к. включає в себе культуру політ, мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації та функціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структурою П.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвіду і традицій, політ, ін-тів, норм, зразків і засобів політ, діяльності. У П.к. особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ, переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючими у П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такі функції: забезпечення реалізації інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ, стабільності сусп-ва (гол. функція); опанування політ. відносин; нормативно-регулююча; політ. соціалізації; комунікативна; прогностична тощо.
Характер і стан П.к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливості політ, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінку людей та їх громадсько-політ. орг-цій. Характерні риси і особливості П.к. зумовлюються конкретно-іст., екон., соціально-класовими, національно-етнічними, регіон., профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к. взаємодіє з її підсистемами - культу-рами екон., моральною, правовою, естет., еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового, національного і загальнолюдського.
У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняються П.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к., П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. політ, цінностей і правил політ, «гри» розрізняється «фрагментарна» й «інтегрована» П.к.; за орієнтацією на режим політ. життя - «тоталітарна», «авторитарна» та «демократична» ; за орієнтацією на засоби політ, дій – «реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П.к. тощо.
Незважаючи на складність виділення іст. типів П.к., у світовій науковій думці закладені основи її класифікації за цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до класифікації іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовується формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими ін.характеристиками П.к., що функціонують у межах одного типу формаційної П.к. Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к., враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три її «чистих типи»:
1) «патріархальну П.к.», якій властиві такі риси: брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи; орієнтація членів сусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін.; невіддільність політ, орієнтацій від реліг. і соц.; 2) «підданську П.к.», що характеризується сильною орієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі підданих у політ, житті; 3) «активістську П.к.», яка відзначається значним інтересом громадян до політ, системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Сполучення цих «чистих типів» П.к. дає кілька змішаних типів П.к., що реально (функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається а в горами цісї типології «громадянська культура», в якій переважає активістська П.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к., виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних іст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок П.к. із сусп.-політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такі типи П.к.: 1) традиційна П.к., що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною - традиц. П.к. функціонує другорядний тип - П.к. станової демократії із різновидами: патриціанською і дворянською П.к. 2) буржуазно-демократична П.к., як оси. тип П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною і лібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократична П.к. із різновидами - авторитарною і тоталітарною П.к. 3) П.к. соціалістичної демократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип - реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певним редукціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон, підходами до аналізу.
(від лат. conflictus - зіткнення) -зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або в політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.
Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ, конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладної політології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфіка П.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення, стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд, Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.