Критика теорії Міхельса включає багато моментів. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях виявляються олігархічні тенденції. Безпосереднім запереченням Міхельсу в цій області може служити праця Ліпсета, Троу і Колемана, засновані на результатах емпіричних досліджень. Критикуються також відсутність значеннєвої точності і логічні пробіли в аргументації Міхельса. Сарторі переконливо заперечує проти його розуміння демократії і вказує, що висновки Міхельса випливали з загальноприйнятої термінології.
Варто підкреслити насамперед ідеологічну суть теорії олігархізації як спроби теоретичного обґрунтування неминучості бюрократизації соціал-демократичних партій і, принаймні побічно, відмовлення від демократії. У тавтології і паралогізмах дорікав Міхельса Антоніо Грамши, що у своїх роботах нерідко посилався на нього, хоча не погоджувався з його точкою зору [5].
Олігархізацію Р. Міхельс пояснює з позицій соціології організації і соціальної психології, причому соціально-психологічний підхід явно переважає. Нерідко він виявляється під впливом «масової психології» Г. Ле Бона, Г. Тарда, С. Зігеле. Однак сам Міхельс намагається дотримуватися концепції соціальної науки Г. Моска: пошук універсальних закономірностей соціальної поведінки, незалежність від будь-яких форм соціальної практики і політичних зобов'язань. «Комплекс тенденцій, що перешкоджають здійсненню демократії, на превелику силу піддається розплутуванню і систематизації... Ці тенденції коріняться в сутності: 1) людської природи, 2) політичної боротьби, 3) організацій. Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію. Висуваючи цю тезу, ми далекі від того, щоб виносити обвинувальний вирок чи моральний осуд яким-небудь політичним партіям чи режимам. Подібно всім соціологічним законам, закон, який виражає прагнення будь-якого людського об'єднання до формування ієрархії, знаходиться по ту сторону добра і зла»,— пише він.
Розвиваючи ці ідеї, Р. Міхельс приходить до центральної тези соціології партійної справи: технічна необхідність для партії мати вождів, що зростає разом з величиною і складністю партійної організації, з одного боку, і інтелектуальна нерухомість, предметна некомпетентність вхідних в організацію мас — з іншої, взаємообумовлені. Він формулює цю тезу як «закон історичної необхідності олігархії». «Основний соціологічний закон, якому безумовно підкоряються політичні партії (а слово «політика» береться тут у самому широкому змісті), будучи зведений до найкоротшої формули, звучав би так: організація — це можливість панування обраних над тими, що обирають, уповноважених над тими, хто дає повноваження, делегованих над делегуючими» [3, стр. 280-281].
На думку Р. Міхельса, його елітаристськая концепція не спрямована проти марксизму і не суперечить йому. «Формула необхідності зміни одного пануючого класу іншим і похідний від неї закон олігархії як необхідної форми колективного життя ні в якому разі не відкидає і не замінює матеріалістичного розуміння історії, але лише доповнює його. Немає ніякого протиріччя між вченням, відповідно до якого історія — це безупинний процес класової боротьби, і вченням, відповідно до якого класова боротьба приводить до створення нової олігархії».
Віра в пряму демократію перемінилася скепсисом. Однак назвати позицію Р. Міхельса нейтральною, чи політично індиферентною не можна. Етого не дозволяє зробити сховану емоційну напругу, що пронизує його роботу і знаходить своє вираження в прямо-таки класичному трагізмі дилеми, що виростає з «історичної необхідності олігархії»: знати всі небезпеки, якими чревата організація, і в той же час усвідомлювати її практичну необхідність. Альтернатива організації — анархічна стихія — для Міхельса неприйнятна. «Профілактичні міри проти олігархії висміює сам розвиток. Якщо законами хочуть покласти кінець пануванню вождів, то зм'якшуються поступово закони, а не вожді», — пише він [4].
Німецький політолог Р.Міхельс зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її.
По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії” щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема, упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.
У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих організацій, структур неминуче веде до виокремлення і формування еліти, адже керівництво ними не може здійснюватися усіма рядовими членами. Як наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих (громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику власним інтересам.
Отже, Роберт Міхельс причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.
Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".
У Р.Міхельса розуміння політичної еліти отримало достатньо чіткі межі і з’явились критерії визначення: особливі властивості, притаманні представникам еліти; взаємовідносини, що існують в середині елітарної верстви і характеризують ступінь її згуртованності і інтегрованності; стосунки еліти з масами; рекрутування еліти - спосіб, у який і з кого саме вона утворюється; функції еліти та її вплив у суспільстві
1. Буржуазна соціологія на межі XX століття / Відп. ред. В.Н. Іванов. - М., 1986. .
2. Политология: Учебник для вісших учебніхзаведений. – М.: Логос, 2001. -488с.:ил..
3. Учебное пособие/Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова – СПб.: Питер, 2005. – 560 с.:ил. – (Сери «Учебное пособие»)
4. http://society.polbu.ru/rahshmir_ideas/ch13_i.html
5. http://radnuk.info/pidrychnuku/polit/271-rozenfeld/4278-s-4----.html