Розвиток управління як наукової дисципліни не являв собою серію послідовних кроків уперед. Скоріш це було декілька проривів. Основні об'єкти управління – це люди та техніка. Успіхи в теорії управління завжди залежали від успіхів інших галузей, пов'язаних з управлінням в галузях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія та антропологія. У міру того, як розвивалися ці галузі знання, досліджувачі у сфері управління, теоретики та практики дізнавалась все більше про фактори, що впливають на успіх організації. Ці знання допомагали фахівцям зрозуміти, чому деякі більш ранні теорії іноді не витримували перевірок практикою, і знайти нові підходи до управління.
З вищесказаного можна зробити висновок, що управління як вид людської діяльності має таку ж праісторію, як і саме суспільство. Про спроби наукового осмислення систем і процесів управління, які були здійснені окремими вченими, відомо з часів СтародавньоїГреції. Особливістю суспільного та наукового мислення того часу була наявність своєрідного стихійного системного підходу, який давав можливість розглядати одночасно управлінські, політичні, правові, філософські та морально-етичні категорії.
Так, Сократ (470–399рр. до н.е.) ставить два запитання: хто керує, в чому полягає основа управління? Відповідаючи на них, Сократ з'єднує управління зі знаннями, законами та справедливістю. Вища людська доброчесність – керувати на основі знання та справедливості. З точки зору Сократа, всі форми правління – демократія, монархія, аристократія, тиранія, плутократія – не погані і не добрі самі по собі. Вони можуть бути оцінені залежно від того, чи дотримуються закон та справедливість, чи порушу ються і те і інше. Сократ фактично проголосив принцип універсальності управління. Знання, законність, справедливість, людські доброчесності – отакі, на думку Сократа, основи управління".
Платон (428-348 рр. до н.е.) висунув важливу, з точки зору подальшого вивчення управління, ідею про розподіл єдиного на багато що та з'єднання багато чого в єдине, про подання єдиного як структурної сукупності окремих частин, тобто фактично заклав основи системного підходу, системності. Під впливом Платона ще в Давній Греції виникло уявлення про кібернетику як про управління взагалі (можливо, що автором цього поняття був саме ЇІлатон). Платон створив вчення про "ідеальну державу", в якій керують філософи. Iх небагато, вони навчені та виховані як "управлінці', їх завдання - керувати справедливо, па основі знання та закону[8;1].
Арістотель (384–322 рр. до н.е.) розглядав питання управління на основі зібраного ним великого матеріалу про життя грецьких полісів13. В цьому полягає відмінна від Сократа та Платона методологія вивчення управління. Не від мислі та споглядання до управління, а від практики управління до її узагальнення та оцінки – такий підхід Аристотеля. Арістотслю належить заслуга постановки проблеми співвідношення влади і управління. Управління, на його думку, буде "поганим", якщо існує можливість зловживання владою. Управління буде "добрим", якщо влада служить суспільству, а можливість корисливого зловживання владою виключена[9;8]. У Давньому Римі була поставлена проблема співвідношення права, влади і управління.
Ульпіан (бл. 170–228 рр. й. с.) запропонував розділити право на публічне, яке відноситься до загального блага, що надає владу, та приватне, яке відноситься до блага окремих осіб. Такий поділ виявився виключно благотворним для вирішення завдань управління приватним господарством. З його допомогою вдалося визначити та подати в юридичній формі об'єкти управління в приватному господарстві, відносини між власниками. Була відкрита така форма фіксації відносин, як договір. Римське приватне право відзначається ясною, зрозумілою та чіткою мовою. Це було немаловажним досягненням, яке зберегло своє методологічне значення і до нашого часу. Способи створення понять, термінологія документа дуже важливі для інформаційного забезпечення управління[10;18].
Підбиваючи підсумок розвитку поглядів вчених давнини на управління, можна зауважити, що людству дісталось від них три ідеї, які зіграли важливу роль у подальшій політичній боротьбі. Перша ідея – ідея спільності кожного з ділами спільноти і спільноти з ділами кожного (ідея спільності інтересів людей). Друга ідея – ідея про можливість участі кожного в управлінні за умови оволодіння ним певною сумою знання (по суті, ідея демократії). Третя ідея – ідея колегіальності в управлінні: керувати може колегія, яку вибрали чи призначили 1 яку слід змінити, якщо вона керує погано (ідея республіки як форма державного правління)[11;25].
Необхідно також зазначити, що вже в Стародавньому Римі з'являються і самостійні праці щодо організації управління, зокрема, в сільському господарстві та будівництві (Теренцій Вар-рон, Колумелла, Пліній Молодший).
Середньовіччя не принесло яких-небудь нових управлінських ідей, насамперед тому, що засилля релігійної ідеології уявляло управління як відношення панування та підкорення. У вигляді стимуляторів, які забезпечують дисципліну та підкорення, виступало насилля над особистістю або загроза застосування насилля. Разом з тим аналіз окремих аспектів управління в суспільстві і державі зустрічається в працях Фоми Аквінського, Жана Бодена, Нікколо Макіавеллі, Томазо Кампанелли, Томаса Мора, Томаса Гоббса та Джона Локка. Цікаві судження про роль централізації та децентралізації влади можна знайти в листах князя Андрія Курбського до царя Івана Грозного.
В період становлення капіталізму Д. Дідро і Ж.-Ж. Руссо розробили своєрідні концепції соціального управління. Його проблеми були в центрі уваги соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона,
Р. Оуена, Ш. Фурьє, російських революційних демократів, а також зарубіжних соціологів О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма.
Становище істотно змінюється в зв'язку з розвитком капіталістичного способу виробництва.В цей період певний інтерес уявляють праці французького вченого Кене (1694–1774). Він створив економічні таблиці, які, хоч і зі значними помилками, відміченими К. Марксом, але в цілому подавали системно процес капіталістичного виробництва. Цей своєрідний "системний підхід" дозволив Кене запропонувати зміну податкової системи тодішньої Франції, яка мала антифеодальну спрямованість. Пропозиція Кене мала вельми прогресивнезначення .
З точки зору багатьох західних юристів XVIII–XIX ст. управління – це діяльність по виконанню законів. Цю думку чітко формулює Гегель (1770-1831)18. Монтеск'є (1689-1755) висунув теорію розподілу влад, тобто теорію своєрідної спеціалізації в управлінні. Критерій розподілу він бачить у відношенні до зйкону: законодавча влада формує закон, виконавча – виконує, судова – зрівноважує і ту і іншу, звертаючись знов-таки до закону19.
Декарт (1596–1650) бачить в людині субстанцію, "яка думає". Що ж визначає поведінку "думаючої субстанції"? Вона визначається законом, дарованим державою. Останньому ж ідея закону підказується Богом20.
Гельвеціи (1715–1776) шукав шляхи практичного застосування філософії з тим, щоб добитися торжества ідей "освіти і науки", зміни під впливом цих ідей вчинків людей. Гельвеціи вважав, що ці завдання може вирішити юридичний закон, якщо його розглядати як сферу практичного застосування філософії2'.
Традиція розгляду питань управління як частини питанії філософії, права, економіки зберігалася в західній науці практично до початку XX сторіччя.
1.2 .Концептуальні підходи до управління .
Тепер у світі відомі чотири найважливіших підходи, які вробили істотний внесок в розвиток теорії та практики управління. Це:
· підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні
· процесний підхід,
· системний підхід,
· ситуаційний підхід.
Підхід на основі виділення різних шкіл в управлінні містить в собі фактично чотири різних підходи до управління. Це Школи наукового управління, адміністративна (або класична), людських стосунків та поведінських наук, а також науки управління (або кількісний підхід), котрі здобули розвиток в першій половині XX сторіччя. Найпереконаніші прихильники кожної з цих шкіл свого часу вважали, що їм вдалося знайти ключа до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Більш пізні дослідження та невдалі спроби використати теоретичні відкриття шкіл на практиці довели, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна з цих шкіл зробила значний та відчутний внесок в дану галузь. Навіть самі прогресивні сучасні організації досі використовують певні концепції та заходи, які виникли в рамках цих шкіл. Вивчення цих шкіл свідчить про еволюційний характер управлінської мислі та дає можливість визнати, що заходи, котрі виявилися успішними в одних ситуаціях і в конкретний час, не завжди були успішними в інших. Слід мати на увазі, що положення різних шкіл часто перехрещуються в питаннях теорії та практики і в рамках однієї організації можна знайти елементи всіх цих підходів.
Наукове управління (1885–1920 рр.). Школа наукового управління найбільш тісно пов'язана з працями Ф.У. Тейлора, Френка та Лілії Гілбретів, а також Генрі Гантта. Ці творці школи наукового управління вважали, що використовуючи спостереження, виміри, логіку та аналіз, можна вдосконалити багато операцій ручної праці, добитися більш ефективного їх виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту праці та визначення її основних компонентів. Теилор, наприклад, скрупульозно виміряв кількість залізної руди та вугілля, яку людина може підняти на лопатах різного розміру. Гілбрети винайшли прилад та назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в поєднанні з кінокамерою для того, щоб точно визначити які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу забирає кожен з них. Грунтуючись на здобутій інформації, вони змінювали робочі операції, щоб усунути зайві непродуктивні рухи і, використовуючи стандартні процедури та обладнання, намагалися підвищити продуктивність праці. Теилор, наприклад, виявив, що максимальна кількість залізної руди та вугілля може бути перекидана, якщо робітники користуватимуться лопатою-совком ємністю до 8,6 кг. Порівняно з білш ранньою системою, це справді дало феноменальний результат.