Реферат на тему:
Азійсько-Тихоокеанський регіон
Загальна обстановка в АТР характеризується суперечливими процесами перегрупування різних сил у період після закінчення "холодної війни", доволі складними взаємовідносинами країн регіону, які на перше місце у своїх стратегіях висувають економічні інтереси та багатостороннє співробітництво. Національні інтереси країн АТР загалом переважають регіональне прагнення до стабільності. Зберігаються проблеми у взаєминах країн регіону, в тому числі й з територіальних питань. Зміни стратегічного характеру значною мірою пов'язані зі зростанням могутності Китаю, а також побоюваннями з приводу можливого послаблення військового впливу США в регіоні.
Політика США спрямована на протидію тим країнам АТР, що прагнуть посісти провідне становище в регіоні, запобігання будь-яким конфліктам, рішуче припинення розповсюдження ядерної зброї, залучення колишніх соціалістичних країн до світової економіки. Вирішенню цих питань сприяє збереження воєнних союзів з Японією, Південною Кореєю та розвиток військових зв'язків з країнами АСЕАН. Вашингтон прагне використати у своїх інтересах процес формування регіональних економічних структур.
Президент США Б. Клінтон неодноразово наголошував, що національна безпека США залежить від їхньої економічної сили, і жоден регіон у світі не є таким важливим для США, як АТР, з точки зору перспективи ХХI століття. Для США країни цього регіону становлять найбільший ринок, на них припадає 54% зовнішньої торгівлі США.
З точки зору американської адміністрації перспективи розвитку економіки та інтереси безпеки США вимагають довгострокової військової присутності в АТР. Нині збройні сили США в регіоні складають 5,6% загальної кількості. Планується збільшити цю пропорцію до 7,1%, а також забезпечити війська новими видами зброї та бойової техніки.
Розвиваються торгово-економічні зв'язки США з країнами регіону. За підсумками 1997 року обсяг торгівлі між США та державами АТР наблизився до півмільярдної позначки. Водночас слід зазначити, що темпи збільшення обсягів торгівлі країн АТР та Європи є вищими (при їхніх менших абсолютних показниках: 220 млрд дол. у 1996 році).
Керівництво Китаю вбачає у США єдину в світі наддержаву та свого головного зовнішньополітичного суперника, але водночас докладає зусиль для розвитку багатогалузевого економічного співробітництва з цією країною. Пекін намагається використати зміни в загальносвітовій розстановці сил для стимулювання інтересу Вашингтона до стратегічного значення Китаю, підштовхнути США до покращання та розвитку двосторонніх відносин на більш високому рівні.
Головною проблемою Росії в АТР на сьогодні є те, що неминуче зменшення її військової присутності на Далекому Сході дуже важко компенсувати нарощуванням економічної взаємодії, політичного та іншого співробітництва з країнами АТР. Важливо зазначити, що фактичний військовий вихід Росії з регіону сприйнятий країнами АТР неоднозначно, оскільки вакуум, що створився, заповнюється Китаєм (і навіть Японія намагається активніше брати участь у цьому процесі).
Зростаюче значення економічної складової відповідає загальній тенденції формування в АТР системи регіональної безпеки. Створення економічного співтовариства у межах регіону сприятиме її забезпеченню не стільки військовими засобами, скільки завдяки зацікавленості кожної країни в благополуччі своїх економічних партнерів.
Україна і Китай. Китайська Народна Республіка є одним із загальновизнаних світових політичних та економічних лідерів, роль і значення якого й надалі невпинно зростатиме в усіх сферах міжнародного життя. На сучасному етапі Китай є найактивнішим партнером України в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Пріоритетність китайського напрямку для зовнішньої політики нашої держави визначається передусім:
Ї великою політичною й економічною вагою Китаю у світі, і передусім в АТР;
Ї можливістю впливу КНР на міжнародні події в глобальному та регіональному масштабах;
Ї певною сумісністю економік і технічних стандартів обох країн у багатьох галузях народного господарства;
Ї перспективністю китайського ринку для широкого асортименту вітчизняних товарів.
Слід відзначити, що КНР традиційно здійснює прагматичну зовнішню політику з добре відпрацьованими методами гри на протилежності інтересів інших держав. Визнаючи зростаючий розрив між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, Китай домагається консолідації на своїй платформі країн так званого "третього світу", зокрема тих, що раніше орієнтувались на Радянський Союз.
Підвищеному інтересу китайської сторони до України сприяють:
Ї виважена позаблокова зовнішня політика України, а, отже, зростання політичної ваги нашої держави в Європі та у світі;
Ї перманентні протиріччя між Сходом і Заходом, що примушують Пекін шукати союзників у Європі, які мають змогу зменшити ступінь протистояння;
Ї можливість координації дій у міжнародних організаціях і зокрема в ООН з метою досягнення спільних зовнішньополітич них цілей;
Ї намір Пекіну мати під руками "українську карту" в двосторонніх відносинах з Росією. Існування суверенної України розглядається Пекіном як перешкода реставрації Російської імперії, а також як можливість здійснювати певний політичний тиск на Москву;
Ї перспектива ефективного використання значного економічного потенціалу України, насамперед у таких важливих галузях як машинобудування, військово-промисловий комплекс, високі технології, зокрема космічна техніка, матеріалознавство, радіаційна безпека тощо;
Ї пошуки нових ринків збуту продукції китайських підприємств, яка поки що не знаходить достатнього попиту в економічно розвинених країнах.
Нині Китай залишається одним з найбільших зовнішньоекономіч них партнерів України. Ми об'єктивно зацікавлені в розширенні торгово-економічного співробітництва з КНР, що зумовлено наявністю в Китаї великого ринку збуту продукції машинобудування, металургійної, хімічної, авіа-, суднобудівної та інших галузей.
Зі свого боку, Китай також вбачає в Україні перспективного й важливого економічного партнера. Пекін виходить з тези про взаємодоповнюваність економічних інтересів Китаю та України, що дає можливість, з одного боку, заповнити український ринок товарами народного споживання китайського виробництва, а з другого - використати українські передові технології відповідно до тих програм, які сьогодні розробляються в Китаї (ракетно-космічна, авіа- та суднобудівна тощо).
Україна розглядається Пекіном як важлива європейська держава, яка не прагнутиме до домінування або до військово-стратегічної переваги в регіоні. Китай планує використати співробітництво з Україною для забезпечення економічного й політичного проникнення КНР до регіону Східної та Центральної Європи.
Водночас українська сторона при розбудові стосунків з КНР додержується положень Комюніке про встановлення дипломатичних відносин (січень 1992 року), Спільної Київської декларації (вересень 1994 року) та Пекінської декларації про поглиблення відносин дружби і співробітництва (грудень 1995 року), у яких закладені основні принципи двосторонніх відносин у політичній, економічній та гуманітарній сферах.
Керівництвами двох країн неодноразово відзначався високий рівень і динамічний розвиток українсько-китайських відносин, яким притаманний характер взаємної довіри. Прикладом такої довіри може бути підтримка Україною позиції КНР в Комісії ООН з прав людини в 1996 році. Незважаючи на тиск з боку США та деяких країн ЄС, при вирішенні цього питання наша країна виходила з інтересів довгостро кового українсько-китайського співробітництва, що відповідає національним інтересам Української держави.
Китайська сторона також вдячна Україні за розуміння й тверде додержання принципу "одного Китаю" та визнання уряду КНР єдиним законним урядом Китаю.
Слід зазначити, що ми мали нагоду переконатися у принциповій підтримці України урядом Китаю. Зокрема йдеться про підтримку територіальної цілісності України (так зване "кримське питання"), підтримку зусиль України в міжнародних організаціях. У 1996 р. КНР підтримала переведення України з групи країн В до групи С по миротворчих операціях ООН, що значною мірою полегшило фінансовий тягар для нашої держави. Принципове значення має надання Китайською Народною Республікою гарантій ядерної безпеки Україні в грудні 1994 року.
Втім, важливо звернути увагу на те, що розвиток українсько -китайського торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва останнім часом викликає помітне незадоволення двох сторін. Триває спад обсягів двосторонньої торгівлі (за даними китайської сторони, у 1994 р. - 837 млн ам. дол., 1995 р. - 613 млн ам. дол., 1996 р. - 566 млн ам. дол., за перший квартал 1997 р. - 105,8 млн ам. дол.).
Високий рівень політичних взаємин керівництва двох країн, грунтовна договірно-правова база, атмосфера взаємодовіри та взаємного тяжіння двох народів дедалі більше вступають у протиріччя з нереалізованими можливостями взаємовигідного українсько-китайського співробітництва у багатьох галузях. Реалії сьогодення є такими, що розвиток співробітництва здебільшого декларується, а прибуток від існуючого між двома країнами товарообігу одержується третіми країнами, що виступають у ролі зайвих посередників.
Українському експорту до КНР притаманний яскраво виражений напівсировинний характер. У 1996 р. він був таким:
Ї продукція металургії та металообробки - 66%;
Ї продукція хімічної промисловості (міндобрива) - 28%.
Китайська сторона експортує в Україну в основному товари народного споживання. На сьогодні в наших економічних зв'язках переважають прості форми торгівлі за значної частки бартеру (30-50%). Виробнича кооперація практично відсутня.