За десять років до того алжирський Фронт національного визволення вчинив спробу захопити столичний район у набагато запеклішій боротьбі. До середини 1956 року нетрі Алжиру (сектор Касба) виявилися у їхніх руках. Однак, коли в січні 1957 року французька армія вдалася до жорстких антитерористичних заходів, доля заколотників була вирішена. ФНВ не вдавалося повернути втрачені позиції до самого кінця війни, однак круті методи генерала Параса, який відповідав на тероризм катуваннями, викликали протести світової громадськости. Партизанська війна ще довго тривала в сільських областях, але вся ця кампанія обходилася французам занадто дорого й в економічному, і в політичному сенсі, і тому їм, зрештою, довелося піти.
Такий короткий перелік основних терористичних виступів у два післявоєнних десятиліття. І нині в усьому світі тривають численні партизанські війни, але переважно події розвертаються не в містах, а в сільській місцевості, як і учили такі теоретики збройної боротьби, як Мао Цзедун, Кастро і Че Ґевара. Міський тероризм виступав у цей період як щось доповнююче, вторинне або як небезпечна аберація. Кастро і Че Ґевара були переконані, що міста – це цвинтарі борців за волю. Тільки в середині 60-х років міський тероризм знову став набирати силу, насамперед через поразки селянських партизанських рухів у Латинській Америці, але, крім того, унаслідок нової активізації терористичних угруповань в Европі, Північній Америці та Японії. Таким чином, від 70-х років у фокусі уваги світової громадськости опинився вже міський тероризм. Зрозуміло, з історичної точки зору тут спостерігалося повернення до тих форм політичного насильства, які раніше давалися взнаки в різних точках земної кулі і не раз дуже ретельно аналізувалися й обговорювалися. Але, з огляду на дефекти нашої соціальної пам’яті, не варто дивуватися, що відродження старожитнього тероризму сприймається як щось принципово нове, і його причини та способи боротьби з ним обговорюються так, немов про це ніколи не йшлося в минулому.