Роберт Міхельс (1876-1936) працював над ідеєю про неминуче олігархічне переродження всіх демократичних партій і систем. Він вважав, що демократія неможлива без професійного управлінського апарату. У противному разі харизматичних лідерів змінюють бюрократи, революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці, а керівництво загалом, формально додержуючи революційних догм, насправді відходить від цілей класу й мас [328].
Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталізму ідеї вільного ринку й держави, яка просто не заважає, відігравали прогресивну роль, то згодом ліберальні ідеї еволюціонували в бік обмеження дій монополій і обстоювання найменш захищених верств населення. Завдяки працям англійських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна, В. Хобхауза, німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського Б. Кроче, американських учених В. Уорда, Дж. Кроулі, Ч. Бірда, Дж. Дьюї було сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Суть її полягала в тому, що під впливом марксизму й соціал- демократії окремі базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті [46].
Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса.
Так, Еміль Дюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію соліда- ризму, запропонувавши поділити його на механічний і органічний. Перший притаманний архаїчним, другий — розвиненим суспільствам. Звідси вчений вивів два види права — репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає не в переслідуванні порушників права, а в наверненні їх до нормального співжиття [81].
Леон Дюгі (1859-1928) вважав, що підвалинами сучасного суспільства мають стати профспілки-синдикати як основа об’єднання, солідарності всіх громадян у державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу, на знаряддя синдикатів.
Макс Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціальних груп, представницької демократії та політичного панування, концепцію бюрократії. Він дав класичне визначення політики: у широкому розумінні — це відносини, що пов’язані із самостійним керівництвом різних галузей суспільного життя, у вузькому — це керівництво державою.
М. Вебер як засновник теорії соціальної дії вивчав питання взаємодії економіки з політикою, правом і релігією [44]. У своїх працях він обстоював ідею раціональності європейської культури, яка в політичній сфері виявляється через становлення інститутів формального права, парламентаризму тощо. На його думку, ставлення до влади, різний соціальний статус і престиж, ідеологічні та релігійні ознаки окремих спільнот не менш важливі, ніж розбіжності, зумовлені різним ставленням до власності.
Основним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав боротьбу між політичними партіями та бюрократичним апаратом, а в політичній соціології приділяв увагу конфлікту інтересів різних угруповань правлячого класу — статус- них і престижних.
Толкотт Парсонс (1902-1979) розвинув теорію суспільної організації, поклавши в основу виокремлення необхідних функцій для існування кожної системи, і започаткував структурно- функціональний підхід до вивчення політичної влади [157; 332; 333].
Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголосити, що його доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та інститутів сучасної політичної системи: парламентаризму, поділу влади, правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними силами й партіями.
Зауважимо, що починаючи з 60-х років XX ст. політики та політологи дедалі частіше починають говорити про кризу лібералізму як такого, пов’язуючи це з певним зниженням авторитету ліберальних партій. На наш погляд, це не зовсім відповідає дійсності. На думку К. Форлендера, лібералізм як організована політична сила нібито й застарів, виконавши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає значний вплив. Підтвердження тому — зростання інтересу до лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда, спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних країнах не увінчалися успіхом [164; 191; 208].
Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібералізму сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій. За версією американського дослідника Д. Белла, серед них виокремлюються течії:
□ ліберального консерватизму (М. Фрідмен);
□ консервативного лібералізму (С. Семуелсон);
□ ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).
Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існування вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лібералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм, виступаючи водночас проти елітарної культури.
Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків лібералізму:
□ економічний лібералізм;
□ лібералізм правової держави;
□ соціал-лібералізм;
□ радикал-лібералізм.
Прихильники економічного лібералізму перебувають у широкому спектрі: від тих, хто вважає, що “ринок завжди має рацію”, до тих, хто додержує думки, що ринок сам собою не може здолати інфляцію та безробіття. Прихильники лібералізму правової держави виступають за збереження результатів реформ, реалізованих останніми десятиліттями; соціал-ліберали вбачають свої завдання в реалізації соціальних прав громадян; радикал-ліберали виходять з того, що ринкові відносини є наслідком плідного антагонізму між потребами та можливостями їх задовольнити.
Підсумовуючи, зазначимо, що нові ліберальні концепції можна поділити на дві доволі строкаті течії: неолібералізму (в США її ще називають Чиказькою школою) і соціального лібералізму.
Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімального впливу держави та негативного трактування свободи (по суті це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає середні позиції між со- ціал-демократією та консерватизмом й орієнтується на реформізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій країні).
Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо, який запропонував концепцію “інституціонального лібералізму”, що має на меті обмежити роль держави, здійснити денаціоналізацію та дерегламентацію. А його співвітчизник Л. Рутьє, який переконаний у необхідності розмежування економічного та політичного лібералізму, вважає, що ліберальною є держава, де автомобілісти їдуть куди заманеться, але поважають при цьому правила дорожнього руху [30].
Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких не існує, оскільки вони мають тенденцію до врахування ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою XX ст.
Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібераліс- тів: до політичної системи — наявність справедливості, до уряду — орієнтація на моральні принципи і цінності.
Якщо з ліберальною доктриною щодо народження та визначення ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з консерватизмом ситуація не така вже й однозначна.
Беручи до уваги формально-фактологічні критерії, можна стверджувати, що історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст., яка кинула виклик традиційним формам суспільно-політичного устрою у вигляді панування аристократії.
Прихильники цієї версії походження консерватизму вважають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну ходу у політичному світі після опублікування праці британського мислителя Е. Берка “Роздуми про Французьку революцію” (1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра і Л. де Бо- нальда. Термін “консерватизм” почали активно використовувати після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу “Консерватор”.
Але так само як не можна розпочинати відлік історії політології лише з появи цього терміна як такого, не зовсім правильно чинити аналогічно і з доктриною консерватизму, оскільки насправді ключові проблеми консервативної теорії європейські мислителі й політики досліджували понад чотири століття (хоча й не називали себе консерваторами).
Про які ж проблеми насамперед йдеться? Передусім про виправдання абсолютизму та пристосування його до нових суспільно-політичних умов. Згодом з’явились інші провідні проблеми, що опинилися в центрі уваги консерватизму, але спочатку ця політична течія саме й виправдовувала абсолютизм.
Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю проблематику, насамперед варто згадати Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера.
Розвиток політичної теорії буржуазії взагалі, і консерватизму зокрема, тісно пов’язаний з ім’ям вже згадуваного нами автора фундаментальної праці “Шість книг про державу”, професора права університету Тулузи (Франція) Жана Бодена (15301596), який розглядав державу як сукупність родин. Але на відміну від родини держава не має суверенітету, який передбачає вільну від підпорядкування законам владу над громадянами та підданими. Джерелом суверенітету він вважав як “божественні”, так і “людські” закони.
Ж. Боден відкидав лише божественне походження влади та обстоював ідею монархії, обмеженої законами, визнавав право народу на вбивство тирана.
Крім того, Ж. Боден у праці “Метод легкого вивчення історії” (1566) започаткував становлення географічного напряму в соціології, розглядаючи географічне середовище як чинник суспільного життя. Він вважав, що клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості суспільної побудови, психічні та інтелектуальні риси населення [166].
Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демократія. Водночас він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співіснує зі становим представництвом у вигляді Генеральних Штатів.