Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був і Арман Жан дю Плессі Рішельє (1585-1642), який зробив блискучу кар’єру, розпочавши її у 21 рік єпископом і закінчивши кардиналом, герцогом і керівником Королівської ради — першим міністром і фактично правителем Франції, визначаючи її політику упродовж 18 років без перерви.
По суті, його можна назвати державником, який дбав про зміцнення державних інститутів. Зокрема, він вважав податки головним двигуном держави, оскільки остання тримається на бюджеті, який не повинен бути надмірним тягарем для виробників і бідних станів. Міць держави має спиратися на регулярну армію, в якій чини слід надавати лише залежно від доблесті та відданості державі. Кардинал Рішельє значно підірвав військові можливості представників регіональної знаті, зруйнувавши укріплення в їхніх замках, які відтоді стали не фортецями, а чудовими архітектурними пам’ятками середньовічної Франції.
Його наступник — кардинал католицької церкви Джуліо Раимондо Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рішельє королю Людовіку XIII, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолютну монархію. Для вирішення цих завдань він змінив податкову політику, спираючись на провінційне чиновництво і в такий спосіб нейтралізуючи феодальну знать та провінційні парламенти.
Концепція абсолютизму Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви, за що остання мала захищати королівський абсолютизм. Обмеження політичних свобод, на його думку, мало компенсуватися послабленням податкового тиску на громадян. А дворяни мають служити королю, але не допускати його до влади. Судова ж влада не повинна виходити за “межі своїх обов’язків”.
Р. Філмер (праця “Патріархат, або Природна влада королів”, 1680) виводив джерела монаршої влади з патріархальної, яка стала абсолютною від Бога. Відтак прагнення підданих до свободи є гріхом. А на думку С. фон Пуфендорфа, державу створено як з ініціативи Бога, так і за згодою людей. Його ідеал — абсолютна монархія, яка допускає запровадження станових зборів представників — Ради для вирішення важливих питань. Піддані в такому разі мають коритися монархові, а кріпацтво вважається добровільною угодою.
Повалення монархії у Франції мало всесвітнє значення для перемоги капіталізму й зростання популярності демократично- го лібералізму. Це спонукало частину мислителів-консерваторів звернутися до проблеми адаптації монархії до капіталізму, захисту монархізму як політичного устрою.
Едмунд Берк (1729-1797), член англійського парламенту й один із керівників британської партії консерваторів, вважав революції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових умов. Зокрема, він був прихильником меншого втручання держави в економічну сферу, її опікування соціальними проблемами, питаннями виховання в родині, формування здорового індивідуалізму (поступка лібералізму! — В. Б.). Провідне місце в його концепції відводилося питанням захисту власності, свобод, незалежності, децентралізації держави.
Ідеолог ультрароялістів (традиціоналістів) Луї Габріель Амб- руаз віконт де Бональд (1754-1840) у своєму головному творі “Теорія політичної і релігійної влади” (1796) різко виступив проти революції. На його думку, людські, суспільні закони випливають із природи людини як божого створіння, причому абсолютна монархія є найдосконалішою формою державного утворення та організації, яка не потребує законів і т. ін. Ідеал для Луї Бональда — середньовічна монархія. Він заперечував усе: конституції, літературу, техніку, банки, вважаючи їх вигадками сатани, виступав проти суспільного договору, поділу влади, законодавства як таких.
На схожих позиціях стояв і Джозеф де Местр, який вбачав причини демократичних революцій не лише в атеїзмі, а й у недосконалій природі людини взагалі. Саме тому, на його думку, й потрібна жорстка релігія та абсолютна монархія.
Одночасно з ними Талейран з метою захисту інтересів Бурбонів увів поняття легітимізму: “жодною територією на можна розпоряджатися, поки законний правитель від неї добровільно не відмовиться”.
Як окремі соціальні інститути розглядав громадянське суспільство і державу Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він вважав, що громадянське суспільство разом з родиною становить базис і спосіб існування держави, залежить від держави й певною мірою поглинається останньою.
На його думку, у державі втілено загальну волю громадян, а в громадянському суспільстві — специфічні, приватні інтереси окремих індивідів. До державної сфери Г. Гегель зарахував урядову владу, адміністрацію, а до сфери громадянського суспільства — поліцейську й судову гілки влади.
Крім того, громадянське суспільство він розглядав як опосередковану через працю систему потреб, що базується на пануванні приватної власності та загальній формальній (тобто законодавчо оформленій) рівності громадян [51].
Замолоду Г. Гегель додержувався доволі демократичних поглядів, проте згодом його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним парламентом і поділом влади на законодавчу та виконавчу. Окрім того, захищаючи пангерманську месіанську ідею, він по суті виправдовував війни як засіб оновлення, оздоровлення нації.
На ще більш крайніх позиціях перебував Артур Шопенгауер (1788-1860). Відкидаючи ідею прогресу, він вважав народ натовпом і виступав на захист необмеженої абсолютної монархії. На його думку, держава необхідна для противаги егоїзмові та вродженій несправедливості людського роду, який потребує існування привілейованого класу вождів (аристократії). Цей філософ виокремлював три види аристократії: за народженням і чином, грошову і розумову. Остання, на його думку, є найвищою.
Третю тезу пізніше підтримав Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844-1900), який вважав, що від народної демократії можуть врятувати “люди нової віри”, себто аристократія. Погляди Ф. Ніцше — це бунт проти приходу мас у політику, панування посередностей, “зрівнялівки”, духовного зубожіння.
Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитись як на органічну й цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом [50]. Ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, які породжені лібералізмом, мають протистояти усталені традиції, звичаї, стабільні суспільно-політичні інститути, що становлять моральні та матеріальні цінності суспільства.
Засновники консерватизму вважали, що політичні принципи потрібно пристосовувати до існуючих реалій і традицій, оскільки ці інститути й відносини між суб’єктами політики мають незаперечну перевагу перед будь-якою теоретичною схемою, хоча б раціонально виваженою й побудованою.
На відміну від лібералізму та соціалізму, які були провідними політичними доктринами відповідно буржуазії та робітничого класу, консерватизм характеризується дещо іншою соціально-психологічною та соціальною базою.
Тут йдеться не тільки і не стільки про класи та інші соціальні чи етнічні групи, які мають панівне, привілейоване становище в суспільстві. Часто-густо консерватизм є своєрідною захисною реакцією середніх, а то й знедолених верств населення (підприємців, фермерів, ремісників, селян), які відчувають страх перед невідомим майбутнім і можливістю втратити навіть те, що вони досі мають.
На ці складні процеси впливають традиційні соціальні та психічні норми регулювання поведінки, а також традиції, звичаї, цінності, що вкорінилися в суспільній свідомості широких народних мас.
Таким чином, можна стверджувати, що консерватизм було б правильно розглядати як:
1) психологічну настанову або інерційний стиль мислення;
2) особливу ідеологічну позицію, що ґрунтується на певній “охоронній” філософії;
3) певну модель існування і політичної поведінки.
Отже, можна зробити висновки, що консерватизм зосереджується на збереженні традиційних правил, норм поведінки, ієрархії влади, соціальних і політичних структур та інститутів [105]. Однак це абсолютно не означає, що дана політична доктрина відкидає можливість і необхідність урахування змін і пристосування до них існуючих структур та інститутів.
3 часом ця політична доктрина перетворилася по суті з консервативної на еволюційну, пережила в другій половині XX ст. своєрідний консервативний Ренесанс, про що йтиметься далі.
Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З’являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою “доктрину пробудження”. Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.
Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що пев- ною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.