Роберт Оуен (1771-1858), англійський мислитель, підприємець і суспільний діяч, вважав, що необхідно сприяти, аби природні закони безперешкодно реалізовувались у суспільному житті, для чого потрібно усунути нераціональні чинники.
Полемізуючи з економістами, які стверджували дієвість приватного інтересу як рушія суспільного прогресу, Р. Оуен пропонував розглядати не прибуток, а прирівняну цінність і працю як купон праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи не так?). Купони, на його думку, мають замінити гроші. У суспільстві, яке перетворилося б на об’єднання кооперативів, мали б діяти банки, котрі членам цих кооперативів виділяли б купони для купівлі необхідних товарів. Отже, нове суспільство, на думку Р. Оуена, мало будуватися вже не на індивідуалістичних, а на соціалістичних принципах. (До речі, 1827р. вперше поняття “соціаліст” було застосовано саме до послідовників Р. Оуена.)
Соціалістичне суспільство, як вважав Р. Оуен, має бути досконало та геометрично організованим. Мають існувати виховний план, колективні служби, раціональний поділ праці. Крім того, він виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді, запропонувавши створити нову систему “єдності суспільної власності і кооперації”. Йшлося про “поселення спільноти”, які утворять федерації в національних масштабах і об’єднаються на загальних засадах у світовому масштабі.
Надалі соціалістичні ідеї розробляли Е. Бернштейн, К. Каут- ський, Г. Плеханов та ін.
Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають “батьком сучасної соціал-демократії”, на відміну від К. Маркса вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, оскільки останній не має відповідного рівня інтелекту і морального духу для управління суспільними процесами. Він вважав, що демократизація буржуазного суспільства може сприяти розвитку еволюційного соціалізму.
Карл Каутський (1854-1938) визнаний політологами як ідеолог соціал-демократії та видатний популяризатор марксизму. Висловив кілька нових ідей: про перенесення центру революційного руху із Західної Європи на Схід, закінчення мирного розвитку європейської історії та початок епохи революції, про специфіку марксизму в різних країнах. К. Каутський наголошував на необхідності легального, мирного завоювання політичної влади в розвинених країнах, а більшовицьку практику оголосив псевдомарксизмом. Він сформулював і альтернативу більшовизму у вигляді соціал-демократичної концепції.
Георгій Плеханов (1856-1918), російський філософ і політичний діяч, стояв на позиціях марксизму до 1903 р., а після розколу Російської соціал-демократичної партії на більшовиків і меншовиків став на позиції останніх. Цей авторитетний соціал-демократ негативно поставився до Жовтневої революції й до кінця життя виступав проти більшовизму.
Союзником пролетаріату в боротьбі за розвиток капіталізму він бачив буржуазію, яка сама ставала рушієм буржуазно- демократичної революції. У праці “До питання про роль особи в історії” Г. Плеханов стверджував, що така роль залежить від того, наскільки правильно особа зрозуміла умови розвитку суспільства та наскільки раніше за інших зуміла розпізнати зміст нових суспільних відносин.
Г. Плеханов вважав також, що доки пролетаріат у певній країні не становитиме більшості, він не повинен претендувати на роль гегемона в революції. Саме тому він вважав, що Росія 1917 р. була не готовою до пролетарської революції. Загалом, як мислитель і освічена на високому європейському рівні людина він цінував загальнолюдські цінності та переконував у необхідності їх якомога ширшого запровадження у свідомість російського суспільства.
Основні настанови демократичного соціалізму, зорієнтованого на поступове реформування суспільства, були сформульовані Л. фон Штайном, Е. Бернштейном і Р. Гільфердінгом [46; 89; 137].
Відкидаючи насильницькі методи політичної боротьби, вони переконували, що соціал-демократію потрібно перевести на парламентські рейки народного законодавства. Більше того, Е. Бернштейн узагалі вважав, що соціалізм є законним спадкоємцем лібералізму.
На думку Е. Бернштейна, який сформував власну політичну концепцію, перебіг ситуації буде такий:
□ з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства;
□ розширюватиметься акціонерний капітал;
□ зі зростанням чисельності робітничого класу та підвищенням його освітнього рівня диктатура пролетаріату перетвориться на релікт низької культури;
□ розвиток парламентаризму сприятиме трансформації політичної влади у соціалістичну шляхом послідовних реформ;
□ упровадження представницької демократії та гуманізму сприятиме еволюційному перетворенню суспільства.
Варто зазначити, що всі, окрім першого пункту його доктрини, актуальні донині.
Отже, в особі Е. Бернштейна і його послідовників з Німеччини та Австрії О. Бауера, Ф. Адлера, К. Реннера, які активно виступали проти більшовизму та ленінізму (їх іще називають австромарксистами), соціал-демократія має фундаторів теорії демократичного соціалізму.
Але були й такі соціал-демократичні рухи, які залишилися поза межами впливу марксизму. До них слід зарахувати англійський лейборизм і скандинавську соціал-демократію.
Характерно, що у програмних документах Лейбористської партії Великобританії соціалізм узагалі як соціально-політична система не виокремлювався. Що ж до шведських соціал- демократів, то вони ще в 20-ті роки XX ст. сформулювали концепції так званого функціонального соціалізму та промислової демократії, які не передбачали ліквідацію або одержання приватної власності.
Ще одним принциповим питанням виявилася перевірка часом тези комуністичного маніфесту “у пролетаря немає батьківщини”. Життя показало, що вона-таки є. Свідченням того є входження соціал-демократів до урядів своїх країн, які опинилися по різних боках фронту під час Першої світової війни.
Принциповою віхою в історії сучасної соціал-демократії стала Друга світова війна, після якої європейська соціал-демократія рішуче розірвала стосунки з марксизмом, маючи сумний досвід більшовизму та фашизму. Відтоді соціал-демократія визнала цінність правової держави, демократичного плюралізму, які були сформульовані у Франкфуртській декларації Соцінтерну (1951), що проголошувала основні цінності демократичного соціалізму. Нині до Соцінтерну входять 52 соціалістичні та соціал- демократичні партії європейського співтовариства.
Серед структур Соцінтерну також можна назвати Соціалістичну групу Європейського парламенту, Соцінтерн жінок, Міжнародну спілку молодих соціалістів, Африканський соціалістичний і демократичний інтернаціонал.
Прийшовши до влади в ряді країн, соціал-демократи домоглися серйозних успіхів і реформ (націоналізації деяких галузей економіки, розширення соціальних програм, скорочення робочого часу тощо). Проте під впливом консервативної хвилі 70-80-х років традиційні настанови демократичного соціалізму еволюціонували в бік децентралізації, роздержавлення, скорочення державного регулювання, стимулювання ринку.
У результаті цих еволюцій і змін нині не так вже й просто знайти принципові відмінності між соціал-демократичними партіями та партіями, що сповідують інші ідейно-політичні доктрини. Як виявилося, демократія є спільним надбанням. І це основне, що варто зазначити, характеризуючи XX ст., яке породило чимало цікавих і перспективних політичних доктрин.
Відомі дослідники та політичні діячі мали всі підстави назвати XX ст. “соціал-демократичним”. Узагалі ж під цим терміном, як правило, розуміють теорію та практику всіх партій, які входять до Соціалістичного Інтернаціоналу. Водночас використовують цей термін, розуміючи ще й соціально-політичний рух, а також ідейно-політичну течію [243].
Усередині цього руху виокремлюють соціалізм латинський, або середземноморський (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Португалія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина). А загалом можна стверджувати, що в кожній країні Європи існує своя модель соціал-демократії, яка має національну специфіку.
Так, латинський соціалізм визначається насамперед концепцією самоуправлінського соціалізму, скандинавський — концепцією функціонального соціалізму (із тривалим шляхом обмеження прав і повноважень власника), інтегральною спробою встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами та новими потребами трудящих (соціальна держава).
Ідейні витоки соціал-демократії слід шукати в соціалістів- утопістів, хоча не можна недооцінювати й імпульс, отриманий від марксистської теорії.
Основним стимулом утвердження та інституалізації соціал- демократії було піднесення робітничого руху в індустріально розвинених країнах світу, насамперед Європи, і посилення його ролі.
Як наслідок — створення соціал-демократичних партій: у Німеччині (соціал-демократична, 1871), Данії (соціал-демокра- тична, 1871), Австрії (соціалістична, 1889), Великобританії (лейбористська, 1900).
Спочатку майже всі соціал-демократичні партії були позапарламентські, поділяли марксистські настанови щодо ліквідації капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, загальної рівності тощо.
Але насправді сталося так, що майже всі соціал-демократич- ні партії зрештою визнали існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті “правила гри” і перетворилися на парламентські партії, які часто-густо ставали правлячими. Реальна політична практика показала, що шлях еволюції виявився набагато перспективнішим, аніж революційний перехід від старої суспільної системи до нової. Отже, у політичній та економічній сферах зазначені партії переконалися в можливості й реальності реалізації багатьох вимог робітничого класу мирним шляхом, поєднанням революційних гасел із прагматичною політичною практикою.