У середині XIX ст. на авансцену виходить
КОМУНІЗМ радикально-комуністична течія суспільно- політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).
У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:
□ рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба;
□ за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує месіанську роль;
□ пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;
□ пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни;
□ для перемоги пролетаріату потрібна своя політична партія;
□ пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.
Р. Арон, А. Лефевр, з якими погоджується Ж. Бодуен [26], одним із засновників сучасної соціології поряд з Е. Дюркгеймом, В. Парето та М. Вебером вважають К. Маркса, який збудував свою теорію під інтелектуальним впливом німецької філософії (Г. Гегель), англійської політекономії (Д. Рікардо) та утопічного соціалізму (Ш. Фур’є, Л. Блан, П. Прудон).
За Марксом та Енгельсом, рушійною силою заміни “способу виробництва” є внутрішні суперечності, що підривають його ізсередини та готують перехід до наступного способу виробництва. По суті, марксизм є певною філософією історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Скажімо, Р. Арон вбачав у марксизмі “світську релігію”, що базується на обіцянці спасіння [16]. Комунізм — безкласове, справедливе суспільство, здатне функціонувати без держави, суспільство, покликане забезпечити щастя всім людям.
Піка популярності марксизм досяг у XX ст., але наприкінці його практично зійшов нанівець — більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму так і не справдилися, до того ж зазнала повного краху система так званих соціалістичних країн. Виявилася не зовсім виправданою в оцінці суспільних явищ і ставка марксизму на класову боротьбу як рушійну силу розвитку суспільства.
Слід наголосити, що за основними тезами марксизму про революцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролетаріату на початку XX ст. відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії. Інституціоналізувався цей розкол після більшовицької революції в Росії та утворення ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу.
Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основу якої було покладено програму інтеграції робітничого класу в існуючу суспільну систему.
Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В. Ленін, Л. Троцький, И. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в суспільстві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної демократії; концепцію з національного питання; тактику щодо інших політичних партій та головні принципи зарубіжної політики соціалістичної держави. Одночасно окреслюється сталінізм як специфічна форма тоталітаризму [35; 183; 205] і маоїзм [203].
Мао Цзедун, зробивши ставку на “революційність” селянства, сталінську ідею боротьби з ворогами (внутрішніми і зовнішніми) та теорію “партизанської боротьби” і досі має чимало послідовників, що сповідують переважно терористичні методи у вирішенні політичних проблем.
Назва цієї ідейно-політичної течії походить ФАШИЗМ від лат. слова fascio — пучок, в’язка, об’єд
нання.
Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справедливості.
Цей екстремістський політичний рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об’єднаної в одну державу.
Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму і лібералізму, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних проявів.
На відміну від націоналізму, расизму або шовінізму фашизм (наприклад, в італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати піднесення національної величі (відродження історичного значення Риму) з політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.
Певний час концепція виключної ролі держави стосовно нації і соціальної спільноти визначала в середині XX ст. розвиток суспільно-політичного життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Румунії, Словаччині та ін.), Японії та ін.
За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гіт- лер, А. Розенберг) і фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссо- ліні) була близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: 1) встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; 2) будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність усіх громадських об’єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація [81; 109; 185; 249; 310].
Аналогічні підходи можна побачити і у японських націонал- соціалістів, лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав “План реконструкції Японії” (1919), згідно з яким експансія Японії в регіоні тлумачилася як визволення Азії від “білого імперіалізму”. Так само, як у Німеччині та Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські духовні традиції, зокрема ідею шанування імператорської влади, яка походить від потомка богині Сонця Аматерасу — великого Дзимму.
Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансово-промислового капіталу [81].
Водночас слід визначити, що фашизм серед різновидів тоталітаризму був не найсильнішою формою суспільно-політичної організації.
Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах, етатизації (одержавленні) суспільного життя не дало змоги остаточно атомізувати громадське суспільство, внаслідок чого після військового або політичного краху фашизму перехід до демократизації суспільного життя відбувався швидше, ніж в країнах, що пережили єврейсько-більшовицькі політичні експерименти.
У сучасних умовах фашизм здебільшого має форму неофашизму. В основі неофашизму — ідеї “патріотизму”, “народного ґрунту” — лежить “природна держава” з “нещадним урядом”.
Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:
□ неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини);
□ націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, але з певною “толерантністю” до ряду буржуазних цінностей);
□ неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, але культивується крайня нетерпимість до інакодумців).
Неофашистські організації, що об’єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція — у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).
Єврейський релігійно-націоналістичний рух
СІОНІЗМ Сіонізм отримав своє найменування від гори
Сіон поблизу Єрусалима.
Автором терміну вважається письменник Натан Біренбойм, а політична програма була сформульована австрійським художником Теодором Герцлем (“Єврейська держава”, 1896), який сформулював основоположні тези доктрини сіонізму про:
□ існування “єдиного єврейського народу”;
□ “виключну” роль євреїв у світовій історії;
□ необхідність концентрації євреїв на одній території;
□ “одвічність антисемітизму” і т. ін.
Всесвітня сіоністська організація була створена 1897 р. в Базелі (Швейцарія), а до складу її на сьогодні входять сіоністські політичні партії з більш як 50-ти країн світу, а також міжнародні рабинські (релігійні) організації трьох основних дено- мінацій іудаїзму (ортодоксальної, реформованої і консервативної).
Основна ідея сіонізму полягала в утверджені єврейської держави в Палестині, хоча розглядалися на перших етапах уган- дійський (Африка), аргентинський (Латинська Америка), кримський (Україна) та інші проекти.
На досягнення цієї мети була спрямована не тільки пропагандистська діяльність та фінансова допомога переселенцям, а й збройна боротьба проти арабського населення Палестини.
Саме терористична діяльність сіоністів проти палестинців, підтримана міжнародними сіоністськими та підконтрольними їм масонськими організаціями, і спричинила невиконання резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1947 р. про створення на території британської підмандатної території — Палестини двох незалежних держав: арабської і єврейської з виведенням Єрусалима під міжнародну протекцію.
Окрім державного або політичного сіонізму, заснованого Т. Герцлем [53], виокремлюють практичний, релігійний, соціалістичний, ревізіоністський, загальний, власне сіоністський і духовний сіонізм.
Наприклад, практичний сіонізм, який уособлював Хаїм Вейцман, вважав, що заселення Палестини євреями має відбуватися ще до створення єврейської держави. Практичний сіонізм і державний сіонізм утворили об’єднаний сіонізм.
Духовний сіонізм — політична течія, яка пов’язує національне відродження євреїв зі створенням духовного центру в Ізраїлі, що має підтримувати євреїв діаспори від загрози асиміляції. Засновником духовного сіонізму є Ахад Гуам (справжнє ім’я — Амер Гінзберг (1856-1927) з м. Сквира Київської області).