Політологія для політика і громадянина (стр. 2 из 82)
16.4. Політичне рекламування. Імідж...................................................... 344
Розділ 17
Політичний менеджмент...................................................................................... 350
17.1. Поняття, функції і види менеджменту.
Політичний менеджмент .................................................................... 350
17.2. Менеджмент виборчої кампанії........................................................ 355
17.3. Менеджмент правлячої команди ..................................................... 380
Список літератури................................................................................................. 406
Хто ми і куди прямуємо? Далеко не риторичне запитання. Воно цікавить усіх мислячих людей незалежно від віку, національності і професії. Можливо, меншою мірою воно цікавить тих, хто, прикриваючись мандатом “народної довіри”, експлуатує модну політичну ідею, а тишком-нишком торгує національними інтересами на догоду “тіньовому світовому урядові”, набиваючи власні “олігархічні кишені”.
Очевидно, ця книга — не для останніх “суб’єктів” від політики, а для усіх інших, хто не хоче залишатися в дурнях і прагне навчитися відділяти зерно від полови, читати поміж рядків політичні тексти і розшифровувати істинні наміри у тих чи інших перипетіях часом лицемірного, подекуди трагічного і завжди захоплюючого дійства політичного театру логіки й абсурду.
Отже, якщо ви не хочете бути “масовкою” і матеріалом для сумнівних експериментів над собою, вам варто познайомитися з теорією і практикою політології, яка розкриває нам очі на політичні міфи і політичні реалії.
Читайте, думайте і робіть власні висновки. Це все, що вам потрібно. Автор, зі свого боку, спробує допомогти вам розібратися: хто є хто в політичній думці і політичній практиці. — Домовились? — Тоді рушаймо до захоплюючої країни Політики!
ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
У стародавніх манускриптах немає і згадки про такі терміни, як “політична наука” та “політолог”. Але відсутність цих слів аж ніяк не означає, що проблеми політики та політичного розвитку суспільства не цікавили тогочасних мислителів.У працях китайських, індійських, грецьких “праполітологів” можна знайти численні думки щодо способів організації політичної влади, досягнення соціальної стабільності, поведінки вищих “політичних “менеджерів” та електорату”.
Більше того, за останні 3-4 тисячі років існування як зорганізованої світової спільноти людство віднайшло не так уже й багато концептуальних моделей політичного розвитку та форм внутрішньої структурної побудови й організації суспільства.
Вам потрібні докази?
Перш ніж навести їх, спробуємо сформулювати одні й ті самі загальні політичні проблеми, що ними переймалися й переймаються мислителі всіх часів і народів.
□ Що таке держава? Хто її створює: люди чи боги? Кому вона слугує: загальному благу чи можновладцям?
□ Хто має керувати: спадковий монарх, демократично обраний уряд чи диктатор? Яким слід бути правителю?
□ Які відносини мають бути між сторонами трикутника “держава — громадянське суспільство — людина”? їхні права та обов’язки?
□ Що таке право: божественна данина, договір між громадянами, що має ранг закону, чи веління розуму?
□ У чому суть справедливості? Що справедливо: рівність чи нерівність? Чи варто терпіти несправедливість?
□ Наскільки узгоджуються між собою політика й мораль? Ці запитання поставали й поставатимуть перед людьми доти, доки існуватиме людство. З’ясуємо, які відповіді давали на них наші попередники за давноминулих і недавніх часів.
■ Розділ 1
Політична думка Стародавнього світу, Середньовіччя та Нового часу
1.1. Політична лумка Старолавнього Схолу
“Схід — справа делікатна”. Це твер-
БЛИЗЬКИИ СХІД дження з популярного колись кінофільму не таке вже й далеке від істини. Адже всі провідні світові релігії зародились на Сході, і ця частина Земної кулі справедливо може вважатись осередком духовності нашої цивілізації [112; 195].
Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного у політики й релігії? Здавалося б, небагато. Проте на початковому етапі становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не були узагальнені, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами. Наприклад, в одному з “Текстів пірамід” (2700-2400 рр. до н. е.) йдеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених текстів, фараон є цілком правомірним “політичним спадкоємцем” бога.
Зауважимо, що аналогічно побудований міф про божественне походження Христа, причому є чимало підстав стверджувати, що ці базові політичні міфи взаємопов’язані. Справді, ізраїльський народ довго перебував у складі Давньоєгипетської держави і його ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів єгиптян.
Але й до християнства євреї сповідували релігію — іудаїзм. Виникнення та розвиток цієї релігійно-філософської системи висвітлено в Старому Завіті, що як складова увійшов до тексту священної книги християн — Біблії. Перші п’ять її книг — П’ятикнижжя Мойсея (Тора) — являють собою основний священний текст іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.
Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлені високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього
Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. Месія з коліна Давидова, за версією послідовників іудаїзму, прийде спокутувати гріхи людства й правити як Цар усіма народами.
Характерно, що протягом століть цей міф певними іудейськими колами, і не тільки ними, тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природно було б зосередити увагу на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.
Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 р. н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали певних переслідувань і утисків, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремлення й внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.
Іудаїзм — локальна релігія, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства, а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що по суті спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.
З нагромадженням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов відображення у формі зороастризму, який у VII ст. до н. е. був дуже поширений у Стародавній Персії. У Біблії згадуються царі-зороастрійці, які правили Перською імперією, зокрема Кір, Ахашверош, Дарій. Згідно з цим ученням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя.
Проте не без підстав можна стверджувати, що засновник цієї релігії Спітама Зороастр, або Заратуштра (660-583 рр. до н. е.), запозичив ідеї іудаїзму. (Визнання єдиного Бога, пришестя Спасителя, воскресіння мертвих, Суд Божий та вічне життя.)
Після арабського завоювання зороастрійці зазнали жорстоких переслідувань і 717 р. н. е. переселилися до Західної Індії, переважно до Бомбея, де частково асимілювалися з місцевим населенням.
Одну з найдосконаліших світоглядних систем ІНДІЯ дала Стародавня Індія [78; 209].
Арійські племена, прийшовши до Індії (XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. е.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водночас у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбувалося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (веди — староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.
Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайшиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізичної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).
Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем’єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти — шудрів!
У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми — сукупності обов’язків людини).
Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет перед владою світською. (Скажімо, у збірці “Атхарваведа” брахмани взагалі називаються богами!)
Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології.
Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст постає буддизм.
Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак’я-Му- ні (563-483 до н. е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько — Будда). Він покинув палац, сім’ю і вирушив шукати істину. Згодом став проповідувати своє вчення.