Цілями гуманітарної політики можуть бути консолідація титульної нації та національних меншин, усіх соціальних груп на засадах гуманізму, всебічного розвитку людини та забезпечення її культурних, національних, освітніх потреб. Це в демократичній, правовій державі.
У тоталітарному суспільстві, навпаки, гуманітарна політика спрямована на атомізацію суспільства, підкорення особистості панівній ідеологічній доктрині (комуністичній, фашистській, націонал-соціалістичній, сіоністській, фундаменталістській тощо).
За змістом можна виокремити гуманітарну політику гуманну і антигуманну, за спрямованістю відповідно — демократичну і тоталітарну.
Якщо розглядати форми і методи реалізації гуманітарної політики, то вона може здійснюватися шляхом ненасильства, толерантності або через насильство та репресії.
Аналогічно до цього можуть розглядатися й результати: злагода, співпраця, єдність або напруга, конфронтація, конфліктність.
Вищою ціллю гуманітарної політики, зокрема української держави, має бути створення умов для повноцінного культурного, національного, соціального розвитку особистостей, соціальних груп та суспільства в цілому на основі реалізації прав людини, усіх народів і етносів у складі єдиної багатонаціональної держави.
І в цьому контексті потрібно захищати національні інтереси українського суспільства від культурно-інформаційної експансії, і так званого глобального уряду, контрольованого масонсько- сіоністськими колами, і шовіністських кіл в сусідніх державах, які мають територіальні претензії до України.
Отже, чужого — навчайтесь, але свого не цурайтесь, оскільки формування та збереження духовної єдності нації є запорукою високого рівня гуманітарного, соціального та економічного розвитку суспільства, його просування до побудови дійсно демократичної, правової, соціальної держави.
Розділ 4
Політологія як наука і навчальна дисципліна
4.1. Поняття, об'єкт, прелмет і функції політології
Політологія (говорять ще політична наука, або наука про політику) являє собою царину наукових знань, що вивчає політику, закономірності функціонування й розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.
Згідно з таким розумінням, основним об’єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями Ті функціонування й розвитку та зв’язками з економічною й духовною сферами суспільства.
Конкретизуючи провідні об’єкти дослідження політології, насамперед слід назвати державу, владу та владні відносини. Водночас цілком логічним виглядає таке міркування. Інші суспільні науки (право, філософія, соціологія тощо) мають той самий предмет дослідження, що й політологія. У чому ж тоді різниця між ними? Передусім у тому, що політологія досліджує їх як соціальні феномени й інститути політичної організації суспільства, котрі основною метою мають реалізацію загального інтересу. Аналогічним за підходом є ставлення політології до проблем громадянського суспільства і т. ін. Останнє, як відомо, складається із соціальної та духовної сфер суспільства і є предметом соціології.
Однак без знання основних чинників та історичних етапів формування й еволюції громадянського суспільства, його базових характеристик, інститутів, цінностей і відносин неможливо здійснити ґрунтовний політологічний аналіз.
А як обійтися без знання сутності й базових характеристик правової держави, що досліджується юридичною наукою? Усе це природно підводить нас до думки про міждисциплінарний характер політології, яка поєднує вивчення та аналіз основних своїх об’єктів дослідження з комплексним, системним підходом до вивчення й аналізу економічних, соціокультурних, соціально- психологічних та інших аспектів життя суспільства.
Предметом політології є такі феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін.
Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити на три великих розділи.
1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики, системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.
2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх порівняльні характеристики, еволюція і т. ін.
3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і політична поведінка.
Упродовж XX ст. політологія безперервно розширювала діапазон досліджень. До кола інтересів цієї складної, цікавої та надзвичайно динамічної науки увійшли:
□ зацікавлені групи та політичні рухи;
□ політичні системи, політичні інститути та процеси;
□ політична діяльність, політична поведінка та політична культура;
□ громадська думка й засоби масової інформації в політичному процесі;
□ політичне лідерство та еліти;
□ корпоративізм і неокорпоративізм;
□ політичні ідеології, історія політичних учень, політична філософія;
□ конфліктологія;
□ етнодержавознавство та ін.
На сучасному етапі в політології виокремлюють розглянуті далі основні розділи.
1. Теорія політики, яка здійснює філософсько-методологічний аналіз сутнісних засад політики та політичної діяльності, теоретичних засад політики і політичних відносин [25; 48; 75; 124; 127; 129; 231].
2. Теорія політичних систем та їх елементів, що досліджує проблеми утворення й функціонування держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів і т. ін. шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів, відносин між суб’єктами політики, політичної культури та комунікації і т. ін. [22; 28; 147; 157; 164; 171; 176; 193; 310; 311].
3. Теорія соціального управління, що вивчає форми й методи управління соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в політиці [109; 163; 207; 239; 244].
4. Політична ідеологія та історія політичних учень, що досліджує роль і функції ідеології в системі політичної влади, історію й генезис політичних теорій, концепцій і доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних суспільствах [16; 21; 22; 90; 96; 113].
5. Теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, природа воєн, проблеми національної та світової політики, мирного співіснування держав з різним соціальним устроєм. Тут можна виокремити такі напрями досліджень, як геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних та міждержавних організацій [4; 24; 47; 93; 102].
6. Політична праксеологія або практична політологія, яка
здійснює прикладні та порівняльні дослідження в контексті конкретних політичних технологій, специфіку політичного маркетингу та менеджменту в різних суспільно-історичних умовах, проблеми ухвалення оптимальних управлінських рішень (законодавчих, урядових, судових), підвищення ефективності їх реалізації [42; 59; 61; 75; 127; 155; 184].
Отже, політологія є не тільки і не стільки рафінованою науковою дисципліною, скільки прикладною. Адже її народження зумовлене суспільними потребами в розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої політики, в опти- мізації управлінських рішень за умов розширення обсягів діяльності та владних повноважень держави.
Поділ політології на теоретичну та практичну (або прикладну), який набув останнім часом широкого вжитку, е доволі штучним, оскільки, власне, політична наука мае яскравий практичний характер, що, зрештою, і визначає її провідні позиції серед суспільних наук.
Для того щоб переконатися, зокрема, не лише в теоретичному, а й у прикладному характері науки про політику, слід звернути увагу на основні функції політології в суспільстві:
□ Описова (дескриптивна), яка полягає в дослідженні політичної реальності зіставленням її з уже існуючими соціально- політичними стандартами і є, по суті, своєрідною фотографією дійсності.
□ Виховна (освітня), при реалізації якої найважливіші надбання політичної теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять участь народних мас у політиці свідомою і ефективною.
□ Тлумачна (оціночна), що має давати відповіді на запитання стосовно причинової природи тих чи інших подій, явищ, тенденцій, напрямів розвитку, виявляти відповідність і міру їх адекватності функціонуванню даного цілого.
□ Передбачувальна (прогностична), яка на основі реалізації функцій опису та тлумачення дає можливість виходу на спроби політичного прогнозу розвитку подій.
□ Інструментальна (технологічна), пов’язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів практичних політичних дій з метою досягнення бажаного результату.
□ Ідеологічна (програмова), спрямована на розробку стратегії та напрямів розвитку суспільства, його політичних інститутів, суспільних структур і політичних процесів.
Зазначена стратегія пов’язана з оцінюванням методів і результатів дослідження в суспільних науках загалом.
За умов тоталітарних режимів зазначена функція реалізується панівними ідеологіями (комунізм, нацизм, конфесіоналізм тощо). У демократичному суспільстві ідеологічна функція політології полягає в оптимізації використання різних ідеологічних доктрин з метою пошуку консенсусних політичних рішень.
Аналізуючи змістовні характеристики кожної з основних функцій політології, можна дійти висновку щодо їх безпосереднього практичного значення.