Особливої популярності в середині XX ст. набула концепція технократії, найхарактернішим представником якої є Дж. Гелбрейт [52].
На думку прихильників цієї теорії, потрібно встановити політичну владу технократів, які керуватимуть суспільством не на догоду інтересам окремих класів, а на базі наукових знань і в інтересах усього суспільства.
Аналізуючи інститут влади, Дж. Гелбрейт розрізняв три типи влади: заслужену, компенсуючу і регулюючу. На його думку, вони відповідно використовують такі форми впливу, як сила, нагорода й переконання, а джерелами влади є відповідно особистість, власність і організація [292].
Політична філософія мае за предмет аналізу онтологію влади, субстанціональні засади владних відношень, типи й форми влади, а також політичну гносеологію, що розглядає владу як реалізацію вольової діяльності політичного суб’єкта (індивіда, групи, класу, партії, суспільно-політичного руху, держави, політичної еліти, лідера та ін.).
Ця так звана академічна політична філософія у XX ст. здобула чимало опонентів.
Скажімо, неомарксист Н. Пулантзас (1936-1980), який критично ставився як до капіталізму, так і до “реального соціалізму”, працював над модернізацією марксизму з урахуванням соціальних змін, що відбулися в XX ст., а також відповідно до положень політичної соціології М. Вебера і Р. Міхельса [340; 341].
Ж. Фрейнд [286], А. Коен-Танюжі [265] і вже згаданий вище Н. Пулантзас активно розробляли такі проблеми, як організація—самоорганізація, діяльність—самодіяльність, етатизація— деетатизація, одержавлення—роздержавлення, співпраця—проти- стояння центрів влади, формалізоване—неформалізоване життя суспільства та ін.
Філософські проблеми політики аналізував і Ж. Еллюль [276; 277], який запропонував поняття “соціологічна пропаганда”. Під останньою він розумів вплив на свідомість людей не лише засобами слова, а всім способом життя. На його думку, усі соціальні революції лише зміцнюють державу і дедалі більше закріпачують особистість.
А. Грамші (1891-1937), досліджуючи теоретичні питання політичної сфери, багато уваги приділяв природі політики, переходу від економіки корпоративної фази до фази політичної гегемонії. У центрі його уваги були методи політичного керівництва, вчення про партію, її ставлення до держави та особистості [63].
Політологія розпочала з вивчення й аналізу інститутів влади (парламенту, виконавчої влади, Верховного Суду) та боротьби з “академічною” політичною філософією [49].
Але з 20-х років XX ст. політологи перейшли від досліджень управлінських і загальнотеоретичних питань до вивчення відносин суспільства з державним механізмом, дослідження громадської думки та специфіки міжперсональної комунікації у процесі політичної діяльності.
За основу було взято біхевіористський підхід, на ґрунті якого найбільшого розвитку дістали:
□ “силова модель”, що розглядає владу як волю до влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін);
□ “ринкова модель”, що розглядає сукупність політичних відносин як ринок влади (Ч. Мерріем);
□ “ігрова модель”, що розглядає політичний ринок як змагання суб’єктів влади (Ф. Знанецький);
□ “Чиказька школа”, яка вивчає ринок влади та владу держави (X. Госснел, Л. Уайт) [35].
Учені, які дотримуються біхевіористських поглядів, наприклад А. Соміт і Дж. Таннехауз [353], досліджують поведінкові аспекти виборчих кампаній, проблеми вивчення громадської думки в політиці, політологічні аспекти законодавчої діяльності, практику державного управління, міжнародні відносини і т. ін.
Сучасна політична наука досліджує владу:
□ згідно з неомарксистським тлумаченням (поєднання класичного марксизму та фрейдизму);
□ через призму бінарних рольових відносин (реляціоніст- ська концепція);
□ як систему взаємодіючих чинників (системна концепція).
Реляціоністська концепція базується на творчому розвитку
ідей М. Вебера про можливість вольової дії індивіда та соціальних груп один на одного і має три основних напрями дослідження — теорії опору, обміну ресурсами і поділу зон впливу.
Прихильники теорії опору (психологічний підхід) — Д. Картрайт, Дж. Френч, Р. Рейвен, беручи за основу динаміку поля К. Левіна (1890-1947), досліджують силу опору підлеглих індивідів у психологічних змінах їхньої поведінки, думок, стосунків, цілей, потреб тощо [284].
Прихильники теорії обміну ресурсами (соціологічний підхід) — П. Блау [254; 255], Д. Хіксон, X. Хайнінгс, Р. Шнек, Н. Пеннінгс [299] розглядають владу як результат можливості одержання та утримання під контролем певних благ і привілеїв. Скажімо, П. Блау, який запровадив поняття соціального обміну, аналізуючи міжособистісні відносини, надавав великого значення економічним аспектам: нагороді, користі, вигоді. Відштовхуючись від цих форм соціального обміну, він аналізував рольові відносини, владу, законність, колективні вартості, взаємини складних соціальних організацій.
Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розвинув Д. Ронг, спрямована на вивчення еволюції соціальних відносин, взаємовпливу та контролю, що інституалізуються в суспільстві [38].
Окрім зазначених напрямів існують також інші теорії в межах реляціоністської концепції влади.
Серед них слід назвати теорію редукції ієрархічних дистанцій (М. Малдер) [331], яка основним психологічним механізмом влади вважає не блага, що їх дає остання, а “жадобу влади”.
Ж. Пуату [337] іде ще далі, вважаючи, що дослідження влади як такої не вміщується в межах соціальної психології і відповідно міжособистісних стосунків, а виходить на рівень соціально-політичних досліджень.
Системна концепція влади також налічує три основних теоретичних напрями.
Перший напрям розглядає поняття влади, що є якістю макро- соціальної системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Т. Парсонс (19021979) вивчав, наприклад, питання самоврегулювання соціальних систем, суспільні механізми, що підтримують стабільність останніх [157; 333; 334].
Другий напрям дослідження влади в межах системної концепції (М. Крозье, Е. Фріденберг) розглядає владу як соціальне ціле, що являє собою взаємодію індивідів у боротьбі за приватну владу на рівні сім’ї, виробничої групи, організації [266; 267].
Представники третього напряму досліджують владу через взаємодію індивідів в одній специфічній соціальній системі — Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]; останній, до речі, запровадив поняття ресурсів влади, тобто соціального статусу, харизми, володіння політичними інститутами, засобами масової комунікації тощо.
Політична поведінка суб’єктів політичної діяльності детермінується як зовнішніми стосовно індивіда чинниками (сукупність яких визначається характером політичної культури суспільства й індивіда), так і суто внутрішніми (психологічними, або ментальними) чинниками.
Як зазначалося, із 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму — філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив увагу на відношеннях “слів” і “речей” (засоби культури та її об’єкти). Розрізняв три змінні системи семіотичних відношень — відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, що співіснують у межах однієї системи. Пізніше М. Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що в чистому вигляді вона існує (як примус) лише у в’язницях. Вивчаючи сучасне йому французьке суспільство, він стверджував, що це дисциплінарне суспільство. Аналізував не те, хто й як здійснює владу, а як вона реалізується (мова як один із основних засобів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрям у соціології (В. Вундт, Г. Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі) та психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Він зробив класичний психологічний аналіз особи президента В. Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Послідовники 3. Фрейда — Е. Фромм (1900-1980), К. Юнг (1875-1961), спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму, суспільно-психологічних підстав демократії.
* * *
Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи розвитку політичної науки:
1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфологічних форм тлумачення політичної сфери до часткової раціоналізації політичних уяв;
2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико- ідеологічну базу політології;
3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював політичну науку як таку.
4.3. Політологія в системі суспільних наук
На перших етапах свого розвитку політологія формувалась як державотворча дисципліна, покликана вивчати цілі та функції державних і політичних феноменів, інститутів і процесів. Проте згодом дослідники політичної сфери суспільства дійшли висновку, що аналіз самих лише правових аспектів політичного життя не дає повної картини соціально-політичних процесів і явищ, що відбуваються в суспільстві. Це пов’язано насамперед з тим, що окрім правових норм-регуляторів функціонування політичної сфери суспільства існують ще й соціальні та психічні нор- ми-регулятори.
Скажімо, порівнюючи структуру президентсько-парламентських інститутів у Туреччині та в Індії лише згідно з формально-правовим підходом, можна було б сказати, що політичні системи цих країн майже однакові. Але якщо проаналізувати додатково, які саме конфесії домінують у цих країнах (соціальні регулятори) та які ментальні (психічні) характеристики притаманні народам згаданих країн, можна переконатися, наскільки істотно відрізняються ці політичні системи.